Сілвер стояв на кормі й командував. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом, що їх вони видобули з якоїсь схованки на острові.
Каштан сів на колоді й почав занотовувати в корабельному журналі: "Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі —корабельний лікар, Ейбрегем Ґрей — тесля, Джон Трелоні —власник корабля, Джон Гантер і Річард Джойс — челядники власника корабля, люди сухопутні, — оце й усі, хто не зрадив свій обов'язок. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів щонайбільше на десять днів, і піднесли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрута, служника кораблевласника, теж людину сухопутну, вбили бунтівники. Джім Гокінс, юнга..."
Саме цю хвилину я задумався про долю бідолашного Джіма Гокінса.
Аж це з глибини острова пролунав голос.
— Хтось гукає до нас, — мовив Гантер, що стояв на варті.
— Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гантере, це ви? —почули ми чийсь голос.
Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса: живий і здоровий, він перелазив через частокіл.
Розділ XIX
Знову розповідає Джім Гокінс: Залога в блокгаузі
Тільки-но побачивши британський прапор, Бен Ґан зупинився, схопив мене за руку й присів.
— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це річ певна.
— Але куди ймовірніше, що те заколотники, — відповів я.
— Нізащо в світі! — вигукнув він. — На цьому безлюдному острові, де не бува нікого, крім джен'льменів фортуни, Сілвер підняв би піратського прапора, — будь певний. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і твої друзі, мабуть, перемогли. Вони засіли в старому зрубі, що колись дуже давно спорудив Флінт. О, що за головань був цей Флінт! Крім рому, ніщо не [87] могло збити його з ніг. І нікого він не боявся, тільки Сілвера. Сілвер — то такий хитрюга!
— Ну, гаразд, — сказав я, — може, й справді там мої друзі. То тим швидше треба прилучитись до них.
— Ні, братику, — почав заперечувати Бен, — стривай. Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ґан — битий жак. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш... Я мушу перше сам побачити твого родовитого джен'льмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки такому можна довіритись — так йому і скажи, — хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.
І він утретє вщипнув мене все з тим самим хитруватим виглядом.
— А коли матимете потребу в Бен-Ґановій допомозі, то ти, Джіме, знаєш, де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: "Бен Ґан, — скажи, — має на це свої причини".
— Гаразд, — відповів я. — Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?
— А коли мене можна знайти — тебе не цікавить? — додав він. — Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.
— Добре, — відповів я. — Тепер уже я можу йти?
— Але ти не забудеш? — тривожно перепитав він. — І так і скажеш: "Хто справляє шляхетне враження" і що є на це "свої причини", це головне — ми повинні чесно домовитись один з одним. А тепер можеш іти, Джіме, — сказав він, усе ще не відпускаючи моєї руки. — Слухай, Джіме, а коли ти зустрінеш Сілвера, то не викажеш йому Бена Ґана? Не викажеш? Навіть коли тебе почнуть випитувати? Кажеш —ні? Ну, а якщо пірати отаборяться на березі, Джіме, то чи не варт зробити так, щоб у декого з них жінки до ранку повдовіли?
Нараз його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро, з ревом пролетівши між деревами, зарилося в пісок ярдів за сто від нас. Ми обидва чимдуж розбіглися в різні боки.
Гарматний обстріл тривав цілу годину, коли ядра одне за одним пролітали через ліс. Я перебігав від одного захистку до іншого, і все мені здавалося, що ці страшні ядра летять просто на мене. Потім я трохи звик до стрілянини, але все не важився підійти до частоколу, круг якого найчастіше падали ядра. Зробивши великий гак на схід, я вийшов у надбережну смугу лісу. [88]
Сонце вже зайшло, морський бриз завивав у верхів'ях дерев і покривав брижами сіру поверхню бухти. Відплив оголив широкі піщані відмілини, а повітря після денної спеки зробилося таке холодне, що мене й крізь куртку стало проймати дрожем.
"Еспаньйола" стояла на якорі на тому самому місці, але тепер над нею маяв "Веселий Роджер" — чорний піратський прапор. Коли я дивився, на борту шхуни саме зблиснув червонястий вогник, і над островом лунко прогримів ще один гарматний постріл, а в повітрі просвистіло ще одне ядро. На тому канонада й скінчилася.
Деякий час я лежав у кущах і стежив за метушнею піратів після гарматної атаки. Кілька чоловік рубали щось сокирами на піску навпроти частоколу. Пізніше я з'ясував, що то вони трощили нашого нещасного човника. Далі біля гирла річки між дерев палало велике вогнище, а від берега до шхуни й назад безупинно сновигала шлюпка. Матроси, вранці такі похмурі, тепер, веслуючи, галасували й сміялися, наче діти. З їхніх голосів було знати, що вони встигли покуштувати рому.
Нарешті я зважився йти до форту. Я був далеченько від нього, на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й у відплив сполучалася з Островом Кістяка. Підвівшись, я побачив трохи далі за косою серед низького чагарнику самітну скелю, досить високу й напрочуд білу. У мене промайнула думка, що це і є та сама біла скеля, про яку казав Бен Ґан, і що коли мені тепер занадобиться човен, я знатиму, де його знайти.
Потім я подався скраєм лісу, аж поки дійшов до частоколу з того боку, що від моря, і невдовзі мене дуже радо зустріли друзі.
Розповівши їм про свої пригоди, я почав оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога— все було складено з необтесаної соснини, підлога де-не-де підіймалася на фут чи півтора над землею. До дверей вів ґанок, під яким дзюрчав невеличкий струмок, що стікав у штучний басейн, трохи чудний на вигляд: то був корабельний чавунний казан з вибитим дном, закопаний у пісок "по самісіньку ватерлінію", як висловився капітан. Усередині будівлі було порожньо; тільки в одному кутку стояла якась подобизна вимуруваного коминка та поруч іржава залізна жарівня.