— Я передумав,— промовив Ідсел. Краєчком ока він стежив за Парком. Той худий мовчун походжав собі поміж стосів зброї, але нічого не торкався.
— Та послухай же! — верещав Фексон, люто витріщившись на Ідсела.— Я фінансував експедицію. Ми домовлялись продати те, що знайдемо. І я маю право... а... А може, не маю...
Просто в живіт йому було спрямовано дуло ще одного, поки не випробуваного зразка зброї.
— Що ти собі надумав? — пробелькотів він, намагаючись не дивитися на те дуло.
— До біса всяку торгівлю,— проказав Ідсел, прихилившись до стіни печери, звідки йому було краще видно Парка. — Мені здається, я й сам можу дати раду цьому мотлохові. — І широко всміхнувся. Але не випускав з очей обох компаньйонів.
— Я тепер зможу озброїти гурт надійних хлопців. З цими-от іграшками ми легко повалимо уряд якої-небудь симпатичної країни, скажімо, в Центральній Америці. І триматимемо там владу хоч і повік.
— Ну, як на мене,— сказав Фексон, скоса позираючи на зброю в Ідселових руках,— то я б волів не брати участь у подібних розвагах. Мене можеш не рахувати.
— Гаразд,— відповів Ідсел.
— Ти не хвилюйся, я нікому не скажу,— квапливо заговорив Фексон.
— Я мовчатиму. Просто не хочу бути там, де стріляють і вбивають. Тому я йду звідси.
— Ще б пак,— погодився Ідсел. Парк стояв біля стіни, уважно розглядаючи свої нігті.
— Якщо твоєму королівству знадобляться гроші, я теж для вас трусону капшуком,— із кволою посмішкою промовив Фексон. — Може, ти тоді даси мені титул герцога абощо.
— Гадаю, домовимось.
— Я вже дякую. Ну, хай щастить. — Фексон помахав рукою і рушив від печери. Ідсел дав йому відійти на 20 футів, тоді підвів ще не випробувану зброю й натиснув на курок.
Не почулось ніякого звуку, не було ніякого спалаху. Але Фексонову руку раптом відтяло наче бритвою. Ідсел одразу натиснув курок удруге, ще й повів дулом поперек Фексона. І коротульку перерізало навпіл, а на грунті по обидва боки від нього з'явились глибокі борозни.
Тут Ідсел збагнув, що стоїть незахищений спиною до Парка, і рвучко повернувся: що тому схопити найближчий пістолет і спопелити самого Ідсела? Але Парк стояв на тому ж місці, склавши руки на грудях.
— Такий промінь, певно, проб'є наскрізь будь-яку твердінь,— промовив Парк. — Дуже корисна штука.
Наступних півгодини Ідсел провів у захоплюючій біганині до дверей і назад із зброєю найрізноманітніших гатунків. Парк ні до чого не доторкувався, але спостерігав з інтересом. Старовинна марсіанська зброя була зовсім як новенька, тисячорічна бездіяльність аж ніяк не вплинула на її можливості. Тут було безліч гранатометів різної конструкції й різного калібру. Теплові та радіаційні рушниці — у напрочуд компактному виконанні. Була зброя, що заморожувала, і зброя, що спалювала; інші види були здатні покришити, порізати, згустити кров, паралізувати чи ще там якось згасити тріпотливу свічку життя.
— Давай спробуємо це,— сказав Парк. Ідсел, який саме приготувався зробити залп надзвичайно цікавої на вигляд триствольної гвинтівки, оглянувся.
— Ніколи мені,— кинув він.
— Кидай ти дурня строїти з тими пукавками. Маємо знайти щось справді варте...
Парк стояв біля низенької чорної машини на коліщатках. Удвох вони викотили її надвір. Парк спостерігав, як Ідсел крутить важільці та ручки. В глибинах машини почулось тихе гудіння. Потім навколо неї утворився голубий серпанок. Ідсел далі крутив настройку, а серпанок усе розширювався, поки не обволік обох землян.
— Ану, спробуй вибухівку,— підказав Парк. Ідсел узяв рушницю, що стріляла фугасними набоями, й бабахнув крізь голубу стіну. Заряд поглинувся голубим серпанком. Він один за одним використав ще три набої. Жоден з них не пробив голубу імлу.
— Гадаю, з цією штукою не страшний і атомний вибух,— тихо промовив Парк. — То силове поле.
Ідсел вимкнув машину, й вони повернулись до печери. Сонце вже схилялось до обрію, у велетенській землі ставало щодалі темніше.
— Знаєш,— мовив Ідсел,— а ти таки чудовий хлопець, Парку. Хлопець хоч куди.
— Дякую,— озвався Парк, обводячи очима стоси зброї.
— Ти не береш сильно у голову, що я пришив Фексона, га? Він же вирядився прямо до уряду.
— Навпаки, я схвалюю.
— Чудово. Я знав, що ти поведешся як треба. Ти ж міг підстрелити мене, коли я вбивав Фексона. — Ідсел не додав, що сам він тільки так би й учинив.
Парк пересмикнув плечима.
— А ти не хотів би разом зі мною заснувати оте королівство? — криво всміхаючись, спитав Ідсел. — По-моєму, ми б змогли встругнути таке!.. Мали б чудову місцинку, скільки хочеш дівчаток, скільки хочеш розваг! Ну, що скажеш?
— Згода,— сказав Парк. — Пристаю до тебе. — Ідсел плеснув його по плечу, й вони пішли разом уздовж стосів зброї.
— Ну, тут більше нічого нового,— зауважив Парк, коли проминули всю залу. — Це все — лиш різновиди того, що ми вже бачили.
У дальній стіні печери вони знайшли маленькі двері. На них було викарбувано якийсь напис марсіанськими літерами.
— Що тут написано? — поцікавився Ідсел.
— Щось таке про "найостаннішу зброю",— придивившись до витончених візерунків, пояснив Парк. — І попередження — не заходити!
Він розчинив двері. Спільники ступили за поріг і тут же відскочили назад.
За дверима було приміщення, либонь утричі більше від зали, через яку вони перейшли. І весь той величезний простір, скільки сягало око, був заповнений солдатами. Озброєні до зубів, у розкішних одностроях, солдати стояли непорушні, як статуї.
Неживі вояки.
Біля дверей стояв стіл, а на ньому три предмети. Невелика, розміром як людський кулак, куля із вмонтованим у неї градуйованим циферблатом. Далі — блискучий шолом. А ще далі — маленька чорна скринька з марсіанським написом.
— Це кладовище чи склеп? — прошепотів Ідсел, з острахом вдивляючись у суворі, не схожі на людські обличчя марсіанських солдатів. Парк, що стояв позад нього, не відповів.
Ідсел підійшов до столу й узяв градуйовану кулю. Тоді обережно повернув циферблат на одну поділку.
— Як, по-твоєму, для чого ця штука? — запитав він Парка. — Може, якраз...
Тут вони обоє роззявили з подиву роти й сахнулися назад.
Шереги вояків заворушились. Солдати переступили з ноги на ногу, тоді знову завмерли в позиції "струнко". Але в їхній поставі вже не було тієї мертвої застиглості. Стародавні вояки були живі.