Час від часу я відривав погляд від сторінки і бачив, що пан Амель нерухомо сидить за кафедрою, обводячи пильним поглядом клас, немов хоче навіки закарбувати в пам'яті свою рідну школу — все до найменшої дрібнички. Подумати лишень! Сорок років сидів він на цьому місці й бачив те саме подвір'я, той самий клас. Тільки старі парти пообтиралися до блиску, каштани на подвір'ї вигналися високо вгору, а хміль, що його він сам посадив, оповивав тепер вікна аж до самого даху. Боляче було йому розлучатися з усім цим і слухати, як метушиться нагорі сестра, складаючи їхні скрині. Адже завтра вони мали виїхати звідси, назавжди покинути цей край...
Та все-таки йому стало духу довести уроки до кінця.
Після писання був урок історії; потім малюки проказували хором склади. Старий Гаузер на задній лаві повторював букви разом з нами. Голос його тремтів од хвилювання, і вигляд у нього був такий кумедний, що нам хотілося плакати й сміятися водночас.
Ні! Ніколи не забути мені цього останнього уроку!
Аж ось годинник на церкві вибив полудень, а потім задзвонили до обідні. В ту ж мить під вікнами оглушливо загриміли сурми пруссаків, що поверталися з муштри. Пан Амель зблід і випростався на весь зріст.
Ніколи не здавався він таким високим.
— Друзі мої,— сказав він,— друзі мої, я... я...
Але йому здушило в горлі, і він не міг закінчити. Тоді він повернувся до дошки, взяв грудку крейди і, натискуючи щосили, написав великими літерами:
"ХАЙ ЖИВЕ ФРАНЦІЯ!"
Потім пан Амель застиг нерухомо, припавши головою до стіни. За якусь мить він махнув нам рукою. Це, певно, мало означати:
"От і по всьому... А тепер ідіть собі... Йдіть..."
[1] Цей вислів належить провансальському поетові Містралю.