ЛІХАС
В "Останньому світі". Місіонер старовірців, який щороку перед Великоднем припливає рибальським баркасом з Босфору до Томів і в сутінках занедбаної, вкритої лишайниками та пліснявою церкви читає літанію про тортури, що їх зазнають члени його секти під римським пануванням. Якось у страсну п'ятницю уриває кінофільм про Орфеєву смерть криком про те, що такого дня треба згадувати тільки про муки та страждання розіп'ятого владаря світу, і калатанням у дзвони примушує Кипариса припинити показувати фільм узагалі.
У давньому світі. Слуга, що приносить Гераклові просочену кентавровою кров'ю сорочку, від якої герой має померти. Геракл, уже знемагаючи від мук, спричинених отруєною сорочкою, кидає Ліхаса в Евбейське море.
.../ він, коли велет його у порожняву кинув, І Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, / В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
МАРСІЙ
В "Останньому світі". Вугляр з лімірської гірської долини, один із коханців Ехо. Після того, як вона зникла, цілу ніч марно чекає її, обпивається і трощить усе в печері. Своїм криком та химерною музикою не дає спати мешканцям залізного міста. На світанку Терей укидає Марсія до жолоба, в якому напувають худобу й з якого його витягує Прокна, не даючи йому захлинутись. Безтямний від перепою, занурений у тяжкі сни, вугляр лежить до полудня на порослому мохом камінні біля жолоба; єдина людина на узбережжі залізного міста, яка тужить за Ехо.
У давньому світі. Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві. [178]
...Поки він кається гірко, І Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. / Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. І Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті І Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі І Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях. І Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять І Села, й сатири-брати, і Олімп, що тоді вже був славний, І Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах І і густорунних овець, і рогаті стада випасали. 7 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно І Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. І Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. І Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, І В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
МЕДЕЯ
В "Останньому світі". Заголовний персонаж Назанової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах — здоровенна, вимащена ервоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.
У давньому світі. Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясонового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох інших чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.
В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом.../ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, І Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. І Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, І Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. І [179] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. І Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, І Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини І Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку І Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка І Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею І Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. І Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають. І Все це від самого дна заколочує аж до блідої І Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. І Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, І Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася І Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. І Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну І Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, І Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.
МЕМНОН
В "Останньому світі". Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п'яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.
У давньому світі. Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.
Схвально всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, І Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались І Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає І Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— І Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово І Тілом, що має форму свою й од вогню переймає І Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. І Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця І Вже лопотіла крильми. Ще [180] хвилина — й кружляло їх безліч, І Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. І Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря І Голос один подали...
МІДАС
В "Останньому світі". Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п'єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник — худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами — серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам увійти до театру, а акторам — вийти з нього; і акторів, і глядачів покалічено, і одні в своїх золотистих, а другі в святкових вечірніх костюмах лежать, спливаючи кров'ю та стогнучи, на сходах перед театром, поки їх звідти забирають. Цей скандал обертається для Назона цілком несподіваними наслідками: тепер його ім'я знають навіть торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди; він стає популярним.