Х
Говорив ці слова в одному селі, другому і третьому. Його слухали одні з пошаною, інші з усмішкою, бо надто безумно палали при цьому його очі. Одні жаліли, як пошкодженого розумом, а інші проганяли. Він же йшов від села до села – обірваний, вихудлий, бо майже не приймав їжі, хіба що хтось сердобільний і настирливий силоміць усадить його до миски. Але й тут він не стільки їв, скільки проповідував. По тому знову йшов. І його вважали за святого чи безумного, посланця Божого чи за посланця Сатани. А навколо й справді почала лютувати пошесть, і люди гибли як мухи. Кілька разів його хотіли схопити, але він щасливо тікав. Ховався в лісах, балках і переярках. А тоді знову виходив до людей і знову казав їм своє жорстоке провіщення. Приходив тоді, коли його не чекали, але про нього вже знали по навколишніх селах і, коли з’являвся, слухали його. Співчували його слову, а більше глузували. Часом жорстоко проганяли, і він покірно ішов геть.
ХІ
У Капулівку він прийшов уранці. Ще як підходив до криниці біля перехрестя, побачив юрбу з корогвами. Люди стояли навколішки і дивилися на нього. Карпо Вечірній став проти шереги селян. Дивилися одні на одного: Карпо на людей, а люди на нього. Над ними стояло ще негаряче сонце. Вересень лив уже зранку смутне проміння, а земля готувалася до того: розхилилась, наче залюблена жінка, і дихала. Росою і примоченою порохнечею. І достоянии зелом. Люди мовчали, а Карпо розглядав обличчя. Хотів до них промовляти, але старий, аж білий, дід звівся з колін і став проти Карпа.
– Не руш села, пане, – сказав дід. – Обійди його. Помилуй дітей та жінок…
– Хто вам сказав, що я чиню зло, люди? – спитав він смутно.
– Це говорять усі, – сказав дід.
– То брехня, підведіться з землі і, коли хочете, послухайте мого слова.
Люди продовжували стояти навколішки, опустивши погляди.
Сум з’їздав йому серце, і він раптом збагнув, що не дійдуть його слова до цих людей.
– Не хочу зла і не несу його, – Карпо звів покірливі очі. – Мабуть, у мене, як і у вас, людей мого народу, багато гріхів. Ношу їх у цій торбі і хочу позбутися їх. Хочу, щоб мене зрозуміли, але мене не розуміють. Але нікому не заподіяв я лиха, люди!
Селяни повільно встали з колін, пильніше приглядалися до перехожого.
– Бра! – гукнув раптом з юрби якийсь чоловічок. Показав пеньки зубів і розреготався. – Та це ж Марко! Марко Проклятий!..
– Чи ти Марко? – спитав сивий дід.
Карпо дивився на степ, що слався перед ним. Тяглися селянські ниви, там далі, мов курники, порозсипалися білі хатки, наливалося полиновим настоєм повітря, тремтіло проміння. Розкинуло, розгорнуло золоту сітку, а сонце було мов золотий павук. І, як мухи в павутині, билися невеликі грудки жайворонків, доки в них не розривалися серця і не падали бездиханно. А сонце вимагало нових жертв, з полів рвалися нові жайворони, плутались у сонячній сітці і співали, доки не розривали серця і собі.
– То це ти Марко Проклятий? – вдруге спитав дід, і сотні очей запалилися до Карпа Вечірнього.
– Так, – сказав він і рушив. Люди розступалися і дивилися на нього з захопленням і жахом. А він ішов дорогою, доки не обгорнула його, засмоктуючи в себе, безмежна сітка променів, що їх розкинув вічний золотий павук – сонце.
ХІІ
Його зловив загін козаків, висланий за ординансом полтавського полковника навмисне для того, щоб схопити його. Він спробував і цим козакам сказати своє провісне слово, але його повалили, скрутили поворозом, а в рота запихнули кляп. Привезли до Полтави, зробили допит, а тоді передали московському воєводі. Воєвода вирядив його із швидкими гінцями до Таємної канцелярії. Гінці мчали день і ніч. У Таємній канцелярії його допитували з пристрастям. Розтягали на дибі, пекли залізом і били кнутом, аж клапті шкіри з м’ясом відлітали від його тіла. Він кричав ужасно і просив у Бога смерті. Але Бог смерті йому не послав. Тоді йому відрізали язика і відіслали навічно туди, звідки не повернулася ще жодна людина. Коли його везли до Сибіру, він безперестанно плакав і молився. Тоді Господь почув його молитви і покликав до себе. Про нього ще якийсь час говорили по селах та містах, по яких проходив і де промовляв, але там шастали таємні вивідувані, які схопили кількох селян, міщан та козаків – тих, кому його слова потрапили до серця. Ті нещасні також навіки зникли, після чого згадувати дивного проповідника перестали. Хто зі страху, а хто із байдужості…
А в селі Жуках під Полтавою в тісній комірчині з ранку до ночі сидів, обкладений паперами, вже немолодий чоловік і безперестанку писав. Писав він часто і при свічці, задимлюючись люлькою, і від того очі в нього стали запалені і хворі. Часом виходив прогулятися і пильно вдивлявся тими хворими очима в краєвиди з пологими горбами, що розкинулися навдокіл. Коли зустрічав односельців, зупинявся і входив у недовгу буденну балачку. З’являвся цей чоловік і в церкві, як і всі, молився, а просив у Бога змоги закінчити свою роботу. І Господь вислухав його, дав йому закінчити величезну роботу, натомість забрав у нього світло очей. Звали того чоловіка Самійло Величко, і саме він єдиний до кінця днів своїх згадував у молитвах колишнього канцеляриста війська Запорозького Карпа Вечірнього, бо єдиний щиро вірив, що той Карпо був не просто людиною, а Божим посланцем. Долю його Величко знав.
21 — О, то був останній справжній гетьман україно-малоросійський, бо поставлений Петром Іван Скоропадський, полковник стародубський, був таки ні риба ні м’ясо; справами полку, а тоді Україною, як подейкували, правила його жінка – не він.
22 — Були вони в добрій приязні.
23 — Сказавши таке, приятель сторожко зирнув на Карпа – очевидно, побоювався і його, старого мазепинця.
24 — Досі до ніяких приятелів не їздив, хіба гостив у сусідів і сам гостив їх у себе.
25 — Остерігався всюдисущого й нестримного жіночого язика.
26 — Це щоб жінка не ремствувала.