Він вийшов до потічка раніше, ніж сподівався, й, упавши навколішки, спрагло пив прозору, наче кришталь, джерельну воду. Потім занурив у струмок обличчя і руки, вбираючи життєдайну вологу всією своєю стражденною душею.
Напившись досхочу, Арен сів на бережку. А підвівши голову, він майже одразу побачив величезного дракона, що зупинився біля струмка.
Його сталево-сіра голова бовваніла в тумані просто перед очима Арена. Гострі кігті ящера глибоко ввігналися у вологий пісок, а його складені за спиною шкірясті крила трохи нагадували вітрила, загублені в густій імлі.
Дракон не ворушився. Хтозна, можливо, він простояв отут, біля струмка, уже багато годин, а то й років чи століть… Його тіло здавалося викуваним із заліза або витесаним із каменю, проте очі дракона, в які юнак дивитися не наважувався — жовті, тьмяні очі, схожі на мінливі плями нафти на воді або на жовтий дим за віконним склом — оті проникливі очі пильно стежили за Ареном.
Юнак однаково нічого не зміг би зробити, тож він просто підвівся і став на повен зріст. Якщо дракон захоче його вбити, то й нехай; а коли ні, то Арен усе-таки спробує допомогти Гедові — звісно, якщо старому ще можна хоч якось допомогти. І юнак повільно поволікся берегом струмка на пошуки своїх пожитків.
Утім, дракон поки що наче не збирався нападати на Арена. Він і досі не ворушився. Юнак зрештою знайшов покинуті мішки, наповнив обидві шкіряні баклаги джерельною водою і повернув назад до Геда. Щойно він ступив кілька кроків від струмка, як дракон зник за щільною завісою туману.
Юнак напоїв Геда, але підняти його не зміг. Чаклун лежав холодний і непорушний, а голова його важко тиснула на підкладену під неї Аренову руку. Смагляве обличчя посіріло, ніс і вилиці загострилися, а на щоці випнулися старі шрами. Навіть тіло його здавалося дуже худим і висохлим мало не вдвічі.
Арен сидів на вологому піску, поклавши Гедову голову собі на коліна. Зусібіч їх огортав густий туман, який угорі вже починав рідшати. Десь поряд, в імлі, лежав мертвий дракон Орм-Ембар, а біля струмка їх чекав живий дракон. І десь на протилежному кінці острова Селідор дожидався порожній і самотній "Світозор". А далі на сході було море. І там, за морем, на відстані кількох днів плавби — найближчі острови Західних широт, а звідти ще два тижні — до Внутрішнього моря. Що й казати, неблизький шлях… "Далеко, як до Селідору", — кажуть у них на Енладі. А старовинні казки та легенди, які розповідали дітям, зазвичай починалися однаково: "Давним-давно, ще цілу вічність тому, і так далеко, як звідси до Селідору, жив-поживав один королевич…"
Він сам був отим королевичем. Але у прадавніх легендах був лише початок його історії, а тепер вона, схоже, добігала кінця.
Ні, Арен аж ніяк не занепав духом. Попри жахливу втому й тугу за Гедом, юнак анітрохи не нарікав на лиху долю. Просто він уже зробив усе, що міг, і виконав свій обов'язок.
Коли сили знову повернулися до нього, Арен подумав, що можна було би спробувати упіймати якусь рибину — у наплечнику він мав жилку, гачки та інше нехитре рибальське причандалля. Вгамувавши спрагу, юнак відчув страшенний голод. Але сухарі він хотів зберегти, тому що розмоченим у воді сухарем юнак згодом сподівався погодувати Геда.
Арен обнишпорив свої кишені — чи не знайдеться там, бува, чогось корисного? У кишені куртки він намацав щось тверде й гостре. Юнак дуже здивувався, витягнувши назовні невеликий камінець, чорний, ніздрюватий, але досить важкий. Він уже хотів жбурнути знахідку геть, але нараз, обмацавши гострий край каменя, упізнав у ньому уламок скелі з Гір Скорботи. Мабуть, гостра рінь потрапила до його кишені, коли вони дерлися на крутосхил або коли він тягнув Геда до краю урвища. Арен потримав камінець на долоні — вічний, незмінний камінь із краю страждання. Потім стиснув пальці і сховав його в кулаку. А тоді усміхнувся — засмучено і водночас радісно: він був сам-самісінький на останньому березі, і ніхто не сказав йому ні слова похвали, але Арен уперше в житті здобув справжню перемогу — і сам, як ніхто інший, розумів це…
* * *
Туман розсіювався. Вдалечині на хвилях Відкритого моря замерехтіли сонячні блискітки. Селідорські дюни та пагорби то з'являлися, то знову зникали в імлі, невиразні і майже безбарвні. Промені сонця виблискували на могутніх, вкритих лускою грудях Орм-Ембара, величного навіть у своїй смерті.
Сталево-чорний дракон на тому боці струмка й досі сидів на своєму місці, наїжачившись і не рухаючись.
Пополудні сонце нарешті вирвалося з туману і поплило у небі, ясне і тепле; поступово воно розігнало останні клапті сірого марева над островом. Арен, скинувши мокре вбрання, розклав його на осонні, щоби просохло, а сам ходив голяка, підперезавшись поясом із мечем. Юнак висушив на сонці й Гедову одежину; але хоча дужий потік цілющого тепла і сонячного світла лився просто на розпластане тіло чаклуна, він, як і раніше, не приходив до тями.
Нараз Арен почув скрегіт — немов залізо терлося об залізо, а потім — наче тихе сичання схрещених мечів. Сталевий темно-сірий дракон підвівся і на своїх кривуватих лапах посунув уперед, через струмок. Тихо шурхотіло по піску його лускате тіло. Брижилася шкіра під пахвами, ходором ходили могутні боки, пошрамовані та посічені, немов обладунок Ерет-Акбе. В усьому — у його впевненій урочистій ході, у незворушному і трохи моторошному супокої — Арен бачив прикмети старості: це було дуже древнє створіння, яке жило на цій землі неймовірно довго, либонь, іще з прадавнини. Коли дракон зупинився за кілька кроків від Арена і Геда, що лежав на піску, юнак вийшов наперед і, не знаючи Істинної Мови, запитав ґардійською:
— Ти Калесин?
Дракон нічого не відповів, але щось схоже на посмішку блиснуло в його очах. Відтак, опустивши величезну голову і витягнувши шию, він поглянув униз, на Геда, і назвав його ім'я. Із пащі дракона тхнуло кузнею, а його громовий голос тепер звучав тихо і навіть лагідно.
Він вимовив ім'я чаклуна вдруге, а потім — і втретє; і цього разу Гед нарешті розплющив очі. За мить старий спробував було сісти, але не зміг. Арен опустився біля нього навколішки, підтримуючи за плечі, і Гед заговорив: