Взяв меча, провів рукою по кришці саркофагу, шепочучи формулу, а тоді не сильно, на кілька пальців, відсунув плиту.
Тиша.
Відсунув віко сильніше, сів, тримаючи зброю напоготові, виглянув з гробівця. В крипті було темно, але відьми́н знав, що надворі світає. Викресав вогню, запалив малесенький каганець, підняв його, відкидаючи на стіни крипти чудернацькі тіні.
Порожньо.
Вибрався з саркофагу, зболілий, здерев'янілий, змерзлий. І тоді помітив її. Лежала навзнак біля гробівця, нага, непритомна.
Була радше поганенькою. Худесенька, з малими гострими груденятами, брудна. Рудувато-русе волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганець на плиті, опустився на коліна, схилився. Губи мала бліді, на вилиці чималий кровопідтік від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меч, безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби мала нормальні. Сягнув по її руку, зариту у сплутаному волоссі. Ще не намацавши долоні, побачив її відкриті очі. Надто пізно.
Шмагнула його кігтями по шиї, глибоко розтинаючи, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячись в очі другою рукою. Він впав на неї, ловлячи за зап'ястя обох рук, притискаючи до підлоги. Клацнула зубами — вже закороткими — перед його обличчям. Він вдарив її лобом в обличчя, придушив сильніше. Вона вже не мала давньої сили, лишень звивалася під ним, вила, випльовуючи кров — його кров, що заливала їй губи. Кров текла швидко. Не було часу. Відьми́н вилаявся і сильно вкусив її в шию над вухом, вбив зуби і затискав їх, поки нелюдське виття не перетворилося на тонкий розпачливий крик, а потім на здушене хлипання — плач скривдженої чотирнадцятилітньої дівчинки.
Відпустив її, коли перестала ворушитися, піднявся на коліна, вихопив з кишені на рукаві кусень полотна, притис його до шиї. Навпомацки знайшов меч, приклав непритомній дівчинці вістря до горла, схилився над її долонею. Нігті були брудними, поламаними, закривавленими, але… нормальними. Якнайнормальнішими.
Відьми́н із зусиллям встав. Через вхід до крипти вже вливалася мокра сірість поранку. Рушив до сходів, але захитався, тяжко сів на підлогу. Через просякле полотно кров цебеніла йому по руці, стікала в рукав. Розіп'яв каптан, розірвав сорочку, поров, дер на клапті і в'язав довкола шиї, знаючи, що часу небагато, що зараз зомліє.
Встиг. І зомлів.
У Визимі, за озером, півень, пушачи пір'я в прохолодній мряці, хрипко закукурікав утретє.
VIII
Побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над кордегардією. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шия була перев'язна, товсто, надійно, професійно.
— Лежи, чаклуне, — промовив Велерад. — Лежи й не рухайся.
— Мій… меч…
— Атож, атож. Твій срібний відьми́нський меч — то найважніше. Отут, не сумлівайся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не кажи. То я старий дурень, а ти — мудрий відьми́н. Фолтест вже два дні так каже.
— Два…
— Атож, два. Незле вона тобі шию розпанахала, видно було все, що там маєш всередині. І крові багато втратив. На щастя, ми побігли до старого палацу зразу ж по третіх півнях. У Визимі ніхто тої ночі не спав. Не вдалося б. Ви там страшенно галасували. Я тебе не мучу своєю балаканиною?
— Коро…лівна?
— Королівна як королівна. Худа. І пришелепувата якась. Плаче й плаче. І дзюрить у постіль. Але Фолтест каже, що то зміниться. Сподіваюся, не на гірше, ні, Геральте?
Відьми́н заплющив очі.
— Добре, добре, вже йду, — Велерад устав. — Відпочивай. Геральте? Нім піду, скажи, нащо ти хотів її загризти. Га? Геральте?
Відьми́н спав.
ГОЛОС РОЗУМУ 2
I
— Геральте.
Сіпнув головою, вирваний зі сну. Сонце було вже високо, силоміць пропихало через шпарини віконниць сліпуче золоті плями, обмацувало кімнату смугами світла. Відьми́н затулив очі долонею у непотрібному, інстинктивному жесті, якого так і не позбувся — а достатньо ж було звузити зіниці у вертикальні щілини.
— Вже пізно, — промовила Неннеке, відчиняючи віконниці. — Щось ви розіспалися. Йолю, хутенько тікай.
Дівчина різко підвелася, вихилилася з ліжка, піднімаючи нагортку з долівки. На плечі, на місці, де перед тим були її вуста, Геральт відчув смужку застигаючої слини.
— Почекай, — сказав невпевнено. Вона глянула на нього і швидко відвернулася.
Змінилася. Ніщо вже в ній не нагадувало русалку, ту світлисту рум'янкову з'яву, якою вона була на світанку. Очі мала сині, не чорні. І ще ластовиння — на носі, на декольте, на передпліччі. Ластовиння було дуже милим, пасувало до барви шкіри й рудавого волосся. Але він не бачив його тоді, на світанку, коли вона була його сном. З соромом і прикрістю усвідомив, що його почуття до неї було докором, докором за те, що вона не зосталася мрією. І що він ніколи не пробачить собі цього докору.
— Почекай, — повтори. — Йолю… Я хотів…
— Нічого до неї не кажи, Геральте, — промовила Неннеке. — Вона однаково не відповість. Давай, Йолю. Хутенько, дитино.
Дівчина, закутавшись у нагортку, подріботіла в бік дверей, ляскаючи по підлозі босими стопами, засоромлена, почервоніла, невправна. Нічим не нагадувала…
Єнніфер.
— Неннеке, — сказав, сягаючи по сорочку, — сподіваюся, що ти не ображена… Не покараєш її…
— Дурнику, — засміялася жриця, підходячи до ліжка. — Забуваєш, де ти. Це не пустельня і не монастир. Це святиня Мелітеле. Наша богиня не забороняє своїм служницям… нічого. Майже.
— Ти заборонила мені розмовляти з нею.
— Не заборонила, а просто звернула увагу, що це даремно. Йоля мовчить.
— Як?
— Мовчить, бо дала таку обітницю. Це таке подвижництво, завдяки якому… Та що я тобі пояснюватиму, ти й так не зрозумієш і навіть не спробуєш зрозуміти. Я твоє ставлення до релігії знаю. Ні, ще не одягайся. Я б хотіла перевірити, як гоїться твоя шия.
Сіла на краю ліжка, вміло відгорнула лляну перев'язку, що товстим шаром обмотувала шию. Він скривив губи від болю.
Щойно він приїхав до Елландеру, Неннеке прибрала потворні грубі шви з шевської дратви, якою його заштопали у Визимі, розкрила рану і обробила наново. Наслідок був очевидним — до святині він приїхав майже здоровим, може, трохи обмеженим у рухах. Тепер знову був хворим і зболілим. Але не протестував. Довгі роки знав жрицю і розумів, наскільки глибокими є її відомості про лікування і якою багатою й універсальною аптекою вона розпоряджається. Лікування у святині Мелітеле не могло принести йому нічого, крім користі.