— Розказуй далі, Нівеллене. Цікаво.
— Так кажеш? — перепитав страхолюд, із хрускотом чухраючись між вухами. — Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого лицаря. Лицар, як сюди приїхав, мав сухореброго коня, заржавілу кирасу і неймовірні борги. Паскудний був, Геральте, як купа гною, і смердів так само. Примула, руку собі даю на відсіч, мусила бути зачата, як він від'їхав на війну, бо гарнісінька вийшла. І в неї я страху не викликав, та й не див, бо, як порівняти з її татусем, то я ще був цілком гожим. Як виявилося, темперамент мала гарячий, та і я, набравши віри в себе, теж не ловив ґав. Вже через два тижні ми з Примулою нав'язали вельми тісні зносини, під час яких вона любила тягати мене за вуха й кричати: "Загризи мене, потворо!", "Розірви мене, звірюко!" та інші схожі нісенітниці. Я в перервах бігав до люстра, але, з'яви собі, Геральте, заглядав я туди з чимраз більшим острахом. Мені все менше хотілося повертатися до тої не конче вдалої подоби. Бачиш, Геральте, раніше я був геть розлізлим, а тепер зробився куди як хвацьким. Раніше все нездужав, кашляв і з носа мені текло, а тепер жодна холера мене не брала. А зуби? Ти б не повірив, які гнилі зуби я мав! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?
— Ні, не хочу.
— Може, це й на ліпше, — роззявив пащу страхолюд. — Панянок розважало, як я вихвалявся, і вдома залишилося дуже мало цілих крісел.
Нівеллен позіхнув, при чому язик згорнувся йому в трубку.
— Змучився я від тої балаканини, Геральте. Щоб довго не розводитися: потім були ще дві, Ілька й Венімира. Все відбувалося так само, аж обридло. Спершу бояться і тримаються здалека, потім нитка симпатії, підкріплювана невеличкими, але коштовними подаруночками, потім "Загризи мене, з'їж мене всю", потім повернення татка, ніжне прощання і все помітніше зменшення скарбниці. Надумався я робити довгі перерви у самотині. Звісно, давно вже не вірив, що дівочий цілунок змінить мій вигляд. І змирився з цим. Навіть більше, дійшов до висновку, що добре так, як є, і ніяких змін не треба.
— Ніяких, Нівеллене?
— Щоб ти знав. Я ж тобі казав, кінське здоров'я, зв'язане з цією подобою, це раз. Два: моя відмінність збуджувала дівчат, як любчик. Не смійся! Я певен, що, зостанься я людиною, здорово б набігався, щоб добратися до такої, наприклад, Венімири, справжньої красуні. Так щось міркую, що на такого, як на портреті, вона б і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, дехто з них вижив. Ті, кого відправила на той світ дружина під моїм недолугим командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не страх переді мною, хтось би по нього прийшов. Хоч би селяни з вилами.
— Схоже, ти цілковито певний, — промовив Геральт, бавлячись порожнім кубком, — що у своїй теперішній подобі ти нікого не скривдив. Жодного батька, жодної доньки.. Жодного родича чи нареченого доньки. Так, Нівеллене?
— Облиш, Геральте! — роздратувався страхолюд. — Про що ти кажеш? Батьки не тямилися від радості, кажу ж тобі, я був щедрим понад усяку фантазію. А доньки? Не бачив ти, як вони сюди приїжджали, в згрібних сукенчинах, з долоньками, роз'їденими лугом при пранні, згорблені від тягання цебер. Примула ще по двох тижнях у мене мала на плечах і стегнах сліди ременя, яким лоїв їй шкіру лицарський татко. А в мене вони жили як принцеси, нічого до рук не брали, крім віяла, навіть не знали, де тут кухня. Я їх наряджав і обвішував коштовностями. Вичаровував, ледь запрагли, гарячу воду до бляшаної ванни, яку татусь ще для мами заграбував у Ассенгарді. Уявляєш собі? Бляшана ванна! Мало який комес, та що там, мало який владика має в себе бляшану ванну. Для них це було як казка, Геральте. А щодо ліжка, то… Холера, цнота в наші часи рідша, ніж скельний дракон. Жодної не силував, Геральте.
— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?
— Негідник, який запрагнув решти моїх підвалів, а більше дочок не мав, — переконано сказав Нівеллен. — Людська жадібність безмежна.
— І ніхто інший?
— І ніхто інший.
Обидва мовчали, вдивляючись у мерехтливі пломінчики свічок.
— Нівеллене, — раптом сказав відьми́н. — Ти тепер сам?
— Відьми́не, — відповів страхолюд після хвилинного мовчання, — думаю, що тепер я повинен вилаяти тебе останніми словами, взяти за карк і скинути зі сходів. Знаєш, за що? За те, що ставишся до мене як до придурка. Від самого початку бачу, як ти нашорошуєш вуха і зиркаєш на двері. Добре знаєш, що я не сам живу. Правду кажу?
— Правду. Вибач.
— Холера тебе забери з твоїми вибаченнями. Ти її бачив?
— Так. У лісі коло брами. Чи не тому купці з доньками від'їжджають звідси, впіймавши облизня?
— То ти й це знаєш? Так, тому.
— Дозволь запитати…
— Ні. Не дозволю.
Знову мовчання.
— Що ж, твоя воля, — сказав врешті відьми́н, встаючи. — Дякую за гостину, господарю. Мені час у дорогу.
— Слушно, — Нівеллен теж устав. — З певних причин я не можу запропонувати тобі нічліг у замку і не раджу ночувати в цих лісах. Відколи околиця збезлюділа, вночі тут недобре. Краще тобі до смеркання повернутися на шлях.
— Матиму це на увазі, Нівеллене. Ти певен, що не потребуєш моєї допомоги?
Страхолюд глянув на нього спідлоба.
— А ти певен, що міг би мені допомогти? Зумів би зняти те з мене?
— Я мав на увазі не таку допомогу.
— Ти не відповів на моє питання. Хоча… Мабуть, відповів. Не зумів би.
Геральт глянув йому просто в очі.
— Вам тоді не поталанило, — сказав. — З усіх святинь у Геліболі і Долині Німнар вибрали саме храм Корам Ахх Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття жриці Корам Ахх Тера, потрібні знання і здібності, яких я не маю.
— А хто має?
— А тобі все-таки цікаво? Ти ж казав, що добре так, як є.
— Так, як є, справді. Але не так, як може бути. Боюся…
— Чого?
Страхолюд зупинився в дверях кімнати, відвернувся.
— Мені, відьми́не, вже обридло, що ти задаєш питання, замість відповісти на мої. Видно, треба інакше питати. Слухай, від якогось часу сняться мені паскудні сни. Можливо, слово "жахливі" було б відповіднішим. Чи я маю чого боятися? Будь ласка, коротко.
— Чи після такого сну, пробудившись, ти ніколи не мав заболочених ніг? Хвої в постелі?