— Я опишу в баладі нашу виправу на край світу, — запевнив Горицвіт. — І тебе в ній опишу, Торкве.
— Тільки спробуй, — буркнув дідько. — Я тоді теж напишу баладу й опишу тебе так, що дванадцять років не покажешся в пристойному товаристві. Вважай. Геральте?
— Що?
— Ти прочитав щось цікаве в книжці, яку вициганив у селян?
— А певно.
— Ну то прочитай і нам, доки вогонь не випалився.
— Так, так, — Горицвіт брязнув на звучних струнах лютні Торув'єль. — Почитай, Геральте.
Відьми́н сперся на лікоть, присунувши книжку ближче до багаття.
— Побачити її можна, — почав, — літньою порою, від Днів Маю і Червця аж до Падолисту, але найчастіше трапляється те в Свято Серпа, древніми зване "Lammas". Об'являється вона як Панна Злотокоса, у квітах уся, а все живе поспішає до неї й до неї горнеться, все одно, чи зілля, чи звір. Тому й ім'я її — Живія. Древні звуть її "Danamebi" і поклоняються їй вельми. Навіть Бородаті, хоч усередині гір, а не в полях сидять, шанують її й іменують: "Bloemenmagde".
— Danamebi — шепнув Горицвіт. — Dana Meabdh, Панна Полів.
— Де Живія ступить, там земля цвіте та родить і буйно плодяться всякі створіння, така її сила. Всі народи жертви з урожаю їй складають у надії примарній, що їхню, не чужу землю Живія одвідає. Бо кажуть теж, що колись та осяде Живія серед того народу, який над іншими виб'ється, але то — от собі, бабське базікання. А правдиві мудреці повідають, що Живія саму лише землю любить, і те, що росте на ній, чи то билинка найменша, чи черв'як найтихіший, а народи всякі для неї не більше важать, аніж оця найменша билинка, бо ж і так проминуть колись і нові після них племена прийдуть. А Живія вічна, була і буде завжди, до кінця віків.
— До кінця віків, — заспівав трубадур і забрязчав на лютні. — Благословенна будь, Царівно Польова! За урожай, за квіти в Доль Блатанна, але й за шкуру автора цих слів, що ти її від стріл урятувала. Знаєте, я щось вам скажу.
Перестав грати, обняв лютню як дитину і посмутнішав.
— Я, мабуть, не згадаю в цій баладі про ельфів і про те, як їм важко. Не забракне шумовиння, готового вирушити в гори… Нащо наближати…
Трубадур замовк.
— Договорюй, — гірко промовив Торкве. — Ти хотів сказати: наближати невідворотне. Невідворотне.
— Не будемо про це говорити, — обірвав Геральт. — Нащо про це говорити? Слова зайві. Беріть приклад із Лілє.
— Вона спілкувалася з ельфом телепатично, — тихо обізвався бард. — Я відчув це. Правда, Геральте? Ти ж відчуваєш таке спілкування. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфові?
— Трохи зрозумів.
— Про що вона говорила?
— Про надію. Про те, що все відновлюється і не перестане відновлюватися.
— І тільки?
— Цього достатньо.
— Гм… Геральте? Лілє мешкає в селі, між людей. Як ти думаєш, чи…
— …чи залишиться з ними? Тут, у Доль Блатанна? Можливо. Якщо…
— Якщо що?
— Якщо виявиться, що люди цього достойні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо пошануємо кордон. Ну, досить тієї балаканини, хлопці. Час спати.
— Справді. Скоро північ, вогонь пригасає. Але ще трохи посиджу: завжди мені найкраще віршувалося при догораючому вогні. Мушу придумати назву для своєї балади. Гарну назву.
— Може, "Край світу"?
— Банально, — пирснув поет. — Навіть якщо це справді край світу, то треба це місце окреслити інакше. Метафорично. Припускаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Подумаю… "Там, де…" От холера. "Там, де…"
— Добраніч, — сказав дідько.
ГОЛОС РОЗУМУ 6
Відьми́н розшнурував сорочку, відліпив мокрий льон від шиї. В печері було дуже тепло, аж гаряче, у повітрі висіла важка, мокра пара, що краплями осідала на замшілих брилах і базальтових плитах стін.
Всюди навколо були рослини. Виростали з видовбаних у долівці, заповнених торфом заглибин, із великих скринь, ночов і горщиків. Вилися по скелях, по дерев'яному риштуванні й тичках. Геральт зацікавлено приглядався, впізнаючи деякі рідкісні види — ті, які входили до складу відьми́нських ліків та еліксирів, магічних дистилятів та чародійських декоктів. А також інші, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. І такі, про які він узагалі не знав і навіть ніколи не чув. Бачив гілля зірчастолистого ностриксу, що обліплювало стіни печери, щільні кулі дутоголову, які виглядали з величезних горщиків, обсипані криваво-червоними ягодами пагони аренарії. Розпізнавав м'ясисті, з грубими жилками, листки порізнику, бордово-золоті овали незміру та темні стрілки пилоритки. Помічав перистий мох кімстач, лискучі бульби воронячого ока і смугасті пелюстки мишохвостого зозулинцю.
В затіненій частині гроту надималися шапки гриба однотрубника, сірі, мов польове каміння. Неподалік росла каситиця — трава, здатна нейтралізувати будь-який відомий токсин чи отруту. Жовто-сірі, непримітні волоті , що виглядали з укопаних у землю скринь, видавали скроніг — корінь із потужними та універсальними лікувальними властивостями.
Середину печери займали водні рослини. Геральт бачив кадовби, повні куширу та черепашачої ряски, і басейни, вкриті щільною ковдрою річчії — поживи для паразитичного турмерику. Скляні посудини, заповнені покрученими кореневищами галюциногенного двовістря, стрункими темно-зеленими криптокоринами і стовбурами клуб'яку. Замулені, вкриті багном корита, розплідники незліченних видів пліснявих грибків, лишайників і болотяної флори.
Закасавши рукави жрецького вбрання, Неннеке вийняла з кошика ножиці та кістяні грабельки і мовчки взялася до роботи. Геральт присів на лавчині між стовпів світла, що струменіло крізь великі кришталеві плити у склепінні печери.
Жриця мурмотіла й мугикала собі під ніс, спритно запускаючи руки в гущавину листя і стебел, швидко клацала ножицями, наповнювала кошик оберемками трави. Поправляла тички і рамки, що підтримували рослини, час від часу розпушувала землю ручкою грабельок. Іноді, гнівно бурмочучи, виривала засохлі чи підгнилі стебла, запихала їх до компостових сховищ на підживку для грибів та інших, незнаних відьми́нові рослин, чиї лускаті стебла вигиналися, мов зміїні тіла. Відьми́н навіть не був упевнений. що це рослини — йому здавалося, що лискучі кореневища ледь рухаються, простягаючи волохаті лапки в бік долонь жриці.