Без слова вихопила інструмент із рук високого ельфа і з розмахом розбила лютню об стовбур сосни, кинула обплутані струнами рештки на груди Горицвіта.
— На коров'ячому розі тобі грати, дикуне, не на лютні.
Поет смертельно зблід, його губи затремтіли. Геральт, відчуваючи, як всередині в нього здіймається холодна лють, притягнув поглядом чорні очі Торув'єль.
— Чого ти так витріщаєшся? — зашипіла вона, схилившись. — Брудна мавпо! Хочеш, щоб я тобі виколола ті зміїні очі?
Її намисто зависло саме над ним. Відьми́н напружився, різко зірвався, вхопив намисто зубами та сильно шарпнув, підгинаючи ноги і викручуючись убік. Торув'єль втратила рівновагу і впала на нього. Геральт борсався у мотузках, як витягнута на берег риба, пригнітив собою ельфійку, відкинув голову назад так, що аж хруснули шийні хребці і з усієї сили вдарив її чолом у обличчя. Торув'єль заверещала, захлинулася.
Його брутально зволокли з неї, тягнучи за вбрання й волосся, підняли. Хтось його вдарив, він одчув, як персні розривають шкіру на вилиці, ліс затанцював перед очима і поплив. Помітив, як Торув'єль піднімається на коліна, побачив кров, що текла їй з носа і губ. Ельфійка вирвала стилет із піхов, але раптом захлипала, скоцюрбилася, вхопилася за обличчя й опустила голову між коліна.
Високий ельф у прикрашеній строкатими пір'їнами куртці вийняв стилет їй з рук, підійшов до підтримуваного відьми́на. Усміхнувся, піднімаючи вістря. Геральт бачив його вже в червоному тоні, кров із чола, розбитого об зуби Торув'єль, заливала йому очі.
— Ні! — забекав Торкве, доскочивши до ельфа і повисаючи в нього на руці. — Не вбивай! Ні!
— Voe'rle, Vanadain – почувся раптом гучний голос. — Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!
Геральт повернув голову настільки, наскільки це дозволяла вчеплена в його волосся п'ятірня.
Кінь, що виїхав на поляну, був сніжно-білим, гриву мав довгу, м'яку, шовковисту, наче жіноче волосся. Волосся вершника, що сидів у багатому сідлі, було такого самого кольору, стягнуте на чолі стрічкою, садженою сапфірами.
Торкве, побекуючи, підбіг до коня, вхопився за стремена і засипав біловолосого ельфа потоком слів. Сейдхе обірвав його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до підтримуваної двома ельфами Торув'єль, Обережно відхилив від її обличчя закривавлену хустку. Торув'єль болісно зойкнула. Сейдхе покрутив головою, обернувся до відьми́на, підійшов ближче. Його чорні палючі очі, що виблискували на блідому обличчі, як зорі, були оточені синцями, наче він не склепляв їх кілька ночей підряд.
— Кусаєшся навіть зв'язаний, — промовив він загальницею без акценту. — Як василіск. Я зроблю з цього висновки.
— Це Торув'єль почала, — забекав дідько. — Била його зв'язаного, наче ошаліла.
Ельф знову жестом наказав йому мовчати. На його короткий наказ інші сейдхе затягли відьми́на та Горицвіта під сосну, прив'язали ременями до стовбура. Потім усі схилися над лежачою Торув'єль, затуляючи її. Геральт чув, як вона якоїсь миті скрикнула, б'ючись у їхніх руках.
— Я цього не хотів, — сказав дідько, що далі стояв біля них. — Не хотів, чоловіче. Я не знав, що вони появляться саме тоді, коли ви… Коли тебе оглушили, а твого друга взяли в повороззя, я просив, щоб вас покинули там, у хмільнику. Але…
— Вони не могли залишити свідків, — пробурмотів відьми́н.
— Але ж нас не вб'ють? — зойкнув Горицвіт. — Але ж нас не…
Торкве мовчав, рухаючи м'яким носом.
— Холера, — знову заячав поет. — Вб'ють нас? Що тут відбувається, Геральте? Свідками чого ми були?
— Наш козлорогий приятель виконує в Долині Квітів спецмісію. Правда, Торкве? З наказу ельфів краде насіння, розсаду, хліборобські знання… Що ще, дідьку?
— Що вдасться, — бекнув Торкве. — Все, чого їм треба. А покажи мені щось таке, чого їм не треба. Вони голодують у горах, особливо зимою. А про рільництво не знають ані же. Доки приручать звірину чи птицю, доки щось виростять на нивках… Вони не мають на це часу, чоловіче.
— Гімно мене обходить їх час. Що я їм зробив? — застогнав Горицвіт. — Що я їм поганого зробив?
— Добре подумай, — сказав біловолосий ельф, безшумно підійшовши, — Тоді, може, сам зумієш відповісти на це питання.
— Він просто мстить за всі ті кривди, яких ельфи зазнали від людей, — криво усміхнувся відьми́н. — Йому все одно, кому мстити. Хай тебе не вводить в оману його шляхетна постать і вишукана мова. Він нічим не відрізняється від тої чорноокої, яка нас копала. Мусить зігнати на комусь свою безсилу ненависть.
Ельф підняв розбиту лютню Горицвіта. Якусь мить мовчки дивився на знищений інструмент, потім відкинув його в чагарник.
— Якби я хотів дати волю ненависті чи жадобі помсти, — сказав, граючись рукавицями з м'якої білої шкіри, — то ввірвався б у долину вночі, спалив селища і вирізав мешканців. Дитинно легко, вони навіть варти не виставляють. Не бачать і не чують нас, коли ходять до лісу. Чи може бути щось простішого, ніж швидка, тиха стріла з-за дерева? Але ми на вас не полювали. Це ти влаштував полювання на нашого приятеля, сільвана Торкве.
— Ееее, перебільшення, — бекнув дідько. — Яке там полювання. Ми трохи порозважалися…
— Це ви, люди, ненавидите все, що відрізняється від вас хоча б формою вух, — спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козлорога. — Тому ви відібрали у нас нашу землю, вигнали нас із наших домівок, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я Філавандрель аен Фідхайл зі Срібних Веж, з роду Фелеорнів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і загнаний на край світу, я став Філавандрелем із Краю Світу.
— Світ великий, — тихо сказав відьми́н. — Можемо поміститися. Місця досить.
— Світ великий, — повторив ельф. — Це правда, чоловіче. Але ви цей світ змінили. Спершу змінювали силоміць, поводилися з ним як зі всім, що вам потрапляло в руки. Тепер, схоже, світ почав до вас пристосовуватися. Прогнувся під вами. Піддався вам.
Геральт не відповів.
— Торкве сказав правду, — продовжував Філавандрель. — Так, ми голодуємо. Так, нам загрожує знищення. Сонце світить по-іншому, повітря інше, вода теж не така, якою була. Те, що ми колись їли, чим користувалися, гине, вироджується, нидіє. Ми ніколи не обробляли землі, на відміну від вас, людей, не дерли її мотиками й ралами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви вириваєте в землі її скарби силоміць. Для нас земля квітла й родила, бо любила нас. Що ж, жодна любов не триває вічно. Але ми хочемо вижити.