— Поясніть мені, — холодно промовив Геральт, повернувшись до Дхуна і Кропивки, — як же ви користаєте з книжки, не вміючи читати руни?
— Найстарша бабка завжди знає, що в книзі пише, — понуро вимовив Дхун. — А того, що знає, вчить якусь молоду, коли вже їй у землю пора. Самі бачите, що нашій бабці вже пора. Отож бабка пригорнула Лілє і вчить її. Але поки що бабка краще знає.
— Стара відьма і молода відьма, — впівголоса сказав Горицвіт.
— Якщо я правильно зрозумів, — недовірливо перепитав Геральт, — бабка знає всю книгу напам'ять? Чи так? Бабцю?
— Всю ні, та де там, — відповіла бабка, знову за посередництвом Лілє, — лишень те, що при картинці пише.
— Ага, — Геральт навмання відкрив книгу. Картинка на надірваній сторінці зображала плямисту свиню з рогами у формі ліри. — Похваліться тоді, бабуню. Що тут написано?
Бабка зацямкала, придивилася до гравюри і заплющила очі.
— Тур рогатий альбо таврус, — продекламувала вона. — Неуками зюбром званий хибно. Роги має і бодає ними…
— Досить. Дуже добре, справді, — відьми́н перегорнув кілька липких сторінок. — А тут?
— Хмарники і планетники різні суть. Тії дощ лиють, тамтії вітер сіють, овії перунами мечуть. Як прагнеш урожай від них охоронити, візьми ніж залізний, новий, лайна мишачого лоти три, смальцю сивої чаплі…
— Добре, браво. Гммм… А тут? Що тут таке?
Гравюра представляла розчухране страховище на коні, з величезними очиськами і ще більшими зубами. У правій руці страховище тримало показний меч, у лівій — мішок із грішми.
— Відьмак, — зашамкотіла бабка. — Відьми́ном ще називаний. Прикликати його небезпечно вельми, одначе треба, бо як на потвору люб нечисть ніщо не поможе, то відьмак поможе. Пильнувати треба…
— Досить, — перебив Геральт. — Досить, бабцю. Дякую.
— Ні, ні, — запротестував Горицвіт зі злобною усмішкою. — Як там далі? Дуже цікава ця книга! Кажіть, бабцю, кажіть.
— Ееее… Пильнувати треба, щоби відьмака не дотикати, бо від того зашолудивіти можна. А дівок від нього ховати, бо відьмак похітливий суть понад міру вшеляку.
— Викапаний відьмак! — засміявся поет, а Лілє, як здалося Геральту, ледь помітно усміхнулася.
— … Хоча відьмак вельми похітливий і до золота ласий, — мимрила бабка, мружачи очі, — не давати оному більше як: за утопця срібний гріш або півторак. За котолака: срібних грошів два. За вампіра: срібних грошів чотири.
— От часи були, — мугикнув відьми́н. — Спасибі, бабко. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова і що тая книга про дідька оповідає. Тим разом більше я б хотів почути, цікаво мені, який спосіб ви проти нього ужили.
— Обережно, Геральте, — захихотів Горицвіт. — Починаєш впадати в той жаргон. Це заразна манера.
Бабка, ледь стримуючи дрижання рук, перегорнула кілька сторінок. Відьми́н і поет схилилися над столом. Справді, на гравюрі фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і злісно усміхнений.
— Дідько люб диявол, — продекламувала бабка. — Також рокитою чи сільваном званий. Проти німини, себто худоби і домашнього птаства, шкідник великий і надокучливий. Як хочеш з поля його вигнати, тако учини…
— Ну, ну, — обізвався Горицвіт.
— Візьми горіхів одну пригорщу, — тягнула далі бабка, водячи пальцем по пергаменті. — Візьми такоже кульок залізних пригорщу другу. Меду кадовбик, дьогтю другий. Мила сірого бочівку, тварогу другу. Коли диявол сидить, піди нічною порою. А їсти почни горіхи. Враз диявол, котрий лакомий є, прибіжить і спитає, чи добре. Ти ж йому дай кульки залізні…
— А щоб вам грець, — обурився Горицвіт. — Щоб вас покорчило і покрутило…
— Тихо, — сказав Геральт. — Ну. Бабусю, далі.
—… Зубів надламавши, диявол, обачивши, як мед їсиш, такоже меду запрагне. Дай оному дьогтю, а сам тварог їж. Почуєш скоро, як дияволові всередині бурчить і корчить, але виду не показуй, якби й нічого. А схоче диявол тварогу, дай оному мила. Після мила напевно диявол не здержить…
— І дійшли ви до мила? — перебив Геральт із кам'яним обличчям, обернувшись у бік Дхуна і Кропивки.
— Та де там, — застогнав Кропивка. — Лишень до кульок. Ох, пане, завдав він нам бобу, коли кульку куснув.
— А хто ж вам казав, — розлютився Горицвіт, — давати йому стільки кульок? Пише в книжці, щоб тільки пригорщу. А ви йому мішок оних кульок дали! Ви ж його амуніцією на два роки, вважай, спорядили, дурні ви!
— Обережно, — усміхнувся відьми́н. — Впадаєш у жаргон. Це заразно.
— Дякую.
Геральт різко підняв голову, подивився в очі дівчини, що стояла біля бабки. Лілє не відвела погляду. Очі мала світлі танесамовито блакитні.
— Чому ви приносили дідькові у жертву зерно? — запитав він гостро. — Адже видно, що він — типове травоїдне.
Лілє не відповіла.
— Дівчино, я тобі задав питання. Не бійся, від розмови зі мною не шолудивіють.
— Не питайте її, пане, ні про що, — обізвався Кропивка з виразним неспокоєм у голосі. — Лілє… Вона… Вона дивна. Вона вам не відповість, не змушуйте її.
Геральт далі дивився в очі Лілє, а Лілє далі не відводила погляду. Він почув дрижання, що бігло по спині, виповзало на карк.
— Чому ви не пішли на дідька з дрючками і вилами? — підняв він голос. — Чому не розставили тенет? Якби ви тільки захотіли, його цапина голова вже б стирчала на кілку, як опудало від ворон. Ви попереджали мене, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти їм заборонила, Лілє, правда?
Дхун встав із лави. Головою він сягав майже до стелі.
— Вийди, дівко, — буркнув. — Забирай бабку і йдіть звідси.
— Хто вона, мосьпане Дхуне? — продовжив відьми́н, коли за бабкою і Лілє зачинилися двері. — Хто ця дівчина? Чому ви шануєте її більше, ніж ту кляту книгу?
— Нич вам до того, — Дхун глянув на відьми́на і в цьому погляді не було приязні. — Ви мудрих жон у себе в містах гоніть, у себе кострища розкладайте. У нас не було такого та й не буде.
— Ви мене не зрозуміли, — холодно промовив відьми́н.
— Я й не силувався, — відбуркнув Дхун.
— Це я помітив, — процідив Геральт, теж не намагаючись вдавати сердечності. — Але прошу вас, мосьпане Дхуне, зрозуміти одну важливу річ. Нас усе ще не зв'язує жодна умова, я все ще не маю ніяких зобов'язань перед вами. Ви не маєте підстав думати, що купили собі відьми́на, який за срібний гріш-півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або вам заборонено. Отож ні, мосьпане Дхуне. Ви ще відьми́на не купили і не думаю, щоб це вам вдалося. Не з вашою нехіттю до розуміння.