— Так. Бо ти не все нам сказав. Роегнер, Йожаку, знав силу Закону Несподіванки і вагу складеної ним присяги. А склав її, бо знав, що закон і звичай мають силу, яка охороняє такі присяги. Пильнує, щоб сповнялися вони лише тоді, коли їх підтвердить сила приречення. Я тверджу, Йожаку, що ти не маєш жодного права на королівну. Ти здобудеш його лише тоді, коли…
— Коли що?
— Коли королівна сама згодиться піти з тобою. Таким є Закон Несподіванки. Це згода дитини, а не батьків, підтверджує присягу, доводить, що дитина справді народилася під тінню приречення. Тому ти повернувся через п'ятнадцять років, Йожаку. Бо таку умову включив до присяги король Роегнер.
— Хто ти такий?
— Я Геральт із Ривії.
— Хто ти, Геральте із Ривії, що видаєш себе за суддю в питанні звичаїв та законів?
— Він знає Закон Несподіванки краще від кого завгодно іншого, — хрипко промовив Мишовур, — бо колись цей закон до нього застосували. Його колись забрали з рідного дому, бо він був тим, кого батько не сподівався застати, повернувшись. Бо іншим було його приречення. І силою приречення стався він тим, ким він є.
— А хто він?
— Відьми́н.
Серед тиші, яка запала, вдарив дзвін із кордегардії, понурим бамканням проголосивши північ. Всі здригнулися й різко підняли голови. Мишовур, дивлячись на Геральта, зробив дивну вражену міну. Але найпомітніше здригнувся і неспокійно поворухнувся Йожак. Його руки у панцирних рукавицях безвладно опали, шпичастий шолом непевно загойдався.
Дивна невідома Сила, що заповнювала тронний зал, наче сивий туман, раптом загусла.
— Це правда, — промовила Каланте. — Тут присутній Геральт із Ривії — відьми́н. Ремесло його гідне поваги й шани. Він присвятив своє життя захисту людей від жахіть і страховидь, що їх плодить ніч і зсилають злобні, ворожі людям сили. Він убиває почвар і монстрів, які чигають на нас у лісах та ярах. А також і тих, які нахабно зважуються заходити до наших осель!
Йожак мовчав.
— Отож, — вела далі королева, зводячи унизану перснями руку, — хай буде сповнений закон, нехай буде дотримана присяга, дотримання якої вимагаєш ти, Йожаку із Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не дійсна. Здійми шолом. Перш, ніж моя дочка висловить свою волю, перш, ніж вирішить своє приречення, хай побачить твоє обличчя. Ми всі прагнемо побачити твоє обличчя.
Йожак із Ерленвальду повільно підняв долоню в панцирній рукавиці, рвонув зав'язки шолома, зняв його, вхопивши за залізний шишак, і з брязкотом кинув на підлогу. Дехто скрикнув, дехто вилаявся, дехто зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з'явилася зла, дуже зла усмішка. Усмішка жорстокого тріумфу.
З-над широкої напівкруглої бляхи нагрудника на них глипнуло двоє опуклих чорних очиць, посаджених обабіч покритого рудою щетиною, видовженого тупого рильця, обтиканого тремтячими вібрисами й повного гострих білих ікол. Голова та карк постаті, що стояла посеред тронного залу, їжилися гребенем коротких, сірих, рухливих голок.
— Отак я виглядаю, — промовило створіння, — й ти добре про це знала, Каланте. Роегнер, розповідаючи про пригоду, яка спіткала його в Ерленвальді, не міг поминути опис того, кому завдячував життям. Кому, — хоч як би він виглядав, присягнув те, що присягнув. Ти добре підготувалася до мого прибуття, королево. Власні твої васали дорікнули тобі через пихату і погордливу відмову дотримати слова. Коли не вдалася спроба нацькувати на мене інших зальотників, ти ще мала в запасі відьми́на-вбивцю, який сидів праворуч від тебе, напохваті. А врешті — посполите низьке шахрайство. Ти хотіла мене принизити, Каланте. Знай, що ти принизила себе.
— Досить, — Каланте встала, вперла затиснутий кулак у бік. — Закінчимо це. Паветто! Ти бачиш, хто, точніше, що стоїть перед тобою і осмілюється претендувати на тебе. Згідно із Законом Несподіванки таі споконвічним звичаєм, рішенець належить тобі. Дай відповідь. Достатньо одного твого слова. Мовиш "Так" — і станеш власністю цього страховиська. Скажеш: "Ні" — то ніколи більше його не побачиш.
Сила, що пульсувала в залі, залізним обручем стискала Геральтові скроні, шуміла у вухах, підіймала волосся на потилиці. Відьми́н дивився на біліючі кісточки пальців Мишовура, затиснуті на краю стола. На тонкий струмочок поту, що збігав униз по щоці королеви. На крихти хліба на столі, що рухалися, немов черв'ячки, формуючись у руни, розсипаючись і знову збираючись у виразний напис: "ПОЗІР !"
— Паветто! — повторила Каланте. — Відповідай. Ти хочеш відійти із цим створінням?
Паветта звела голову.
— Так.
Сила, що переповнювала зал, завторувала, глухо відлунюючи під склепінням. Ніхто, жоднісінький із присутніх не видав найслабшого звуку.
Каланте повільно, дуже повільно впала на трон. Її обличчя зовсім не мало виразу.
— Ви всі чули, — зазвучав серед тиші спокійний голос Йожака. — Ти теж, Каланте. Ти теж, відьми́не, хитрий найманий убивце. Мої права були доведені. Правда і приречення здобули перемогу над брехнею й підступами. Що ж вам залишається, шляхетна королево, переодягнений відьми́не? Холодна сталь?
Ніхто не відповів.
— Я б охоче залишив це місце разом із Паветтою, — продовжував Йожак, ворушачи вібрисами і клапаючи рильцем, — але не відмовлю собі у невеличкій приємності. Це ти, Каланте, приведеш свою доньку сюди, до мене, і вкладеш її білу ручку в мою руку.
Каланте повільно повернула голову до відьми́на. В її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи, як Сила, що краплями збиралася в повітрі, концентрується на ньому. Лише на ньому. Він уже знав. Очі королеви звузилися, губи здригнулися.
— Що?! Що таке? — ревнув раптом Крах ан Крайте, схоплюючись із місця. — Білу ручку? В його руку? Королівна з цим щетинястим смердюхом? З цим… свинячим рилом?
— А я ще хотів із ним потикатися , як із лицарем! — підтримав його Райнфарн. — Із цією потворою, з цією худобиною! Нацькувати на нього собак! Собак!
— Варто! — гукнула Каланте.
Потім усе пішло швидко. Крах ан Крайте вхопив ніж зі столу, з гуркотом перевернув крісло. Драйг Бон Дху, слухняний наказові Айста, довго не думаючи, з усієї сили луснув його по потилиці пищалкою від козиці. Крах гепнув на землю, між осетром у сірому соусі та каркасом із ребер, що залишився від печеного кабана.