— Ні.
— А чи…
— Ні. Будь ласка, коротко.
— Ти маєш чого боятися.
— Цьому можна зарадити? Коротко, прошу.
— Ні.
— Нарешті. Ходімо, я тебе відпроваджу.
На подвір'ї, коли Геральт поправляв в'юки, Нівеллен погладив кобилу по ніздрях, поплескав по шиї. Рибка, тішачись пестощами, схилила голову.
— Всяка живність мене любить, — похвалився страхолюд. — Я теж її люблю. Моя кицька Ласуха, хоч утекла була спочатку, потім вернулася до мене. Довго була єдиною живою істотою при мені в моїй недолі. Вереєна теж…
Урвав, скривив пащу. Геральт усміхнувся.
— Теж любить котів?
— Птахів, — вищирив зуби Нівеллен. — От холера, я й проговорився. Та, що там. Це не чергова купецька донька, Геральте, і не чергова спроба пошуку зерна правди у старих баєчках. Це серйозно. Ми любимося. Як засмієшся, дам тобі в зуби.
Геральт не засміявся.
— Твоя Вереєна, — сказав, — схоже, русалка. Ти це знаєш?
— Здогадуюсь. Худенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Людської їжі не вживає. На цілі дні пропадає в лісі, потім повертається. Годиться?
— Більш-менш, — відьми́н підтягнув попругу. — Ти, мабуть, думаєш, — вона не повернеться, коли ти станеш людиною?
— Я цього певен. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А ми з Вереєною… Ех, холера. Бувай, Геральте!
— Бувай, Нівеллене.
Відьми́н штовхнув п'ятою кобилу в бік. Страхолюд чалапав при його боці.
— Геральте?
— Прошу?
— Я не такий дурний, як ти думаєш. Ти приїхав сюди по сліду якогось купця з тих, що були тут останнім часом. Щось із кимось сталося?
— Так.
— Останній був у мене три дні тому. З донькою, не бозна-якою кралею. Я наказав домові зачинити всі двері й віконниці, не дав знаку життя. Покрутилися подвір'ям та й поїхали собі. Дівчина зірвала одну рожу з тітусиного куща і приколола собі до сукні. Шукай їх деінде. Але будь обережним, це недобра околиця. Я ж тобі казав, вночі в лісі небезпечно. Чути і видно недобрі речі.
— Спасибі, Нівеллене. Пам'ятатиму про тебе. Хтозна, може, знайдеться хтось…
— Може. А, може, ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя і моя кара. Я навчився це витримувати, призвичаївся. Коли стане гірше, теж призвичаюсь. А як стане зовсім зле, не шукай нікого, приїдь сам і заладнай справу. По-відьми́нськи. Бувай, Геральте.
Нівеллен відвернувся і швидкою ходою пішов у бік палацу. Вже ні разу не оглянувся.
III
Околиця була відлюдною, дикою, зловісно неприязною. Геральт не вернувся на шлях до сутінків, не хотів робити гак, поїхав навпростець через ліс. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба, з мечем на колінах, біля маленької ватри, в яку він час від часу вкидав пучки тої. Посеред ночі помітив у долині блиск вогню, почув шалене виття і співи, а також щось, що могло бути лише криком катованої жінки. Вирушив туди, ледь почало світати, але знайшов тільки витоптану поляну та обвуглені кості у ще теплому попелі. Щось сиділо в кроні величезного дуба, верещало і сичало. Міг то бути лісовик, а міг і звичайний лісовий кіт. Відьми́н не зупинився, щоб перевірити.
IV
В обід, коли він поїв Рибку при джерелі, кобила пронизливо заіржала, позадкувала, щирячи жовті зуби і гризучи мундштук. Геральт звично заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, сформоване виступаючими з моху шапочками червонуватих грибів.
— Рибко, ти стаєш справжньою істеричкою, — сказав. — Та ж це звичайне відьомське коло. Нащо ці сцени?
Кобила пирхнула, повертаючи до нього голову. Відьми́н потер чоло, поморщився, задумався. Потім одним стрибком опинився в сідлі, повернув коня, квапно рушаючи назад, по власних слідах.
— "Всяка живність мене любить", — прошепотів. — Даруй, конику. Схоже, ти маєш більше розуму, ніж я.
V
Кобила щулила вуха, пирскала, гребла підковами землю, не хотіла йти. Геральт не заспокоював її Знаком — зістрибнув із кульбаки, перекинув віжку через кінську голову. На спині не мав уже свого старого меча у піхвах із ящірчиної шкіри — його місце зайняла тепер блискуча гарна зброя з хрестоподібною гардою і тонким, добре збалансованим руків'ям, закінченим сферичним ефесом з білого металу.
Цього разу брама перед ним не розчинилася. Була відкрита, як він її й залишив, від'їжджаючи.
Почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розпізнати мови, до якої вони належали. Це й не було потрібним — відьми́н знав, відчував і розумів саму природу, суть цього співу, тихого, проникливого, що розливався по жилах хвилею млосного, паралізуючого страху.
Спів раптом урвався і тоді він її побачив.
Притислася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обнімаючи зарослий мохом камінь дрібними рученятами, такими білими, що аж прозорими. З-під гриви поплутаного чорного волосся блищали втуплені в нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.
Геральт повільно наблизився м'яким еластичним кроком, йдучи півколом з боку муру, біля куща блакитних троянд. Створіння, приклеєне до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом непередаваного смутку, повне чару, через який пісня все ще лунала, хоч маленькі бліді вустонька були затиснуті і не видобувався з-за них навіть найслабший звук.
Відьми́н зупинився на відстані десятьох кроків. Меч, повільно видобутий з чорних емалевих піхов, розжарився і зблиснув над його головою.
— Це срібло, — сказав. — Цей клинок срібний.
Бліде личко не здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.
— Ти так схожа на русалку, — спокійно продовжував відьми́н, — що кожного могла б обманути. Тим паче, що ти дійсно рідкісна пташка, чорнявко. Але коні ніколи не помиляються. Розпізнають таких, як ти, інстинктивно і безпомилково. Хто ти? Думаю, що мула чи альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.
Кутики блідих вуст здригнулися і ледь піднялися.
— Тебе привабив Нівеллен у своїй теперішній подобі, правда? Сни, про які він згадував, ти насилала. Здогадуюся, що то були за сни, і співчуваю йому.
Істота не ворухнулося.
— Птахів ти любиш, — вів далі відьми́н. — Але це не заважає тобі перегризати горлянки людям, незалежно від їх статі, так? Ото справді, ти й Нівеллен! Гарна була б з вас пара, страховисько і вампіриця, володарі лісового замку. Ви б миттю підкорили собі всю околицю. Ти, вічно спрагла крові, і він, твій оборонець, убивця за наказом, сліпе знаряддя. Але спершу він мусив стати справжньою потворю, а не людиною в потворній машкарі.