— Так! — вигукнув поручник Гаґенав і підвівся, осліплений та зворушений величчю свого духа.
І враз він кинув геть шаблю, зірвав з грудей хреста, жбурнув свою пікельгавбу3 й засміявся.
*Кантина (нім.) — їдальня, буфет.
*А щоб його гарно довбануло цього проклятого прусака! (нім.) *Пікельгавба (нім.) — каска піхотинців німецької армії.
Вечірнє сонце грало на його обличчі, вітер розірвав його мягке золотаве волосся, ціла його струнка постать витягнулася з почуттям своєї сили. Це була апотеоза його великого егоїзму, раптовне зрозуміння своєї сили та здатності йти проти всіх, утверджуючи свою волю до влади. Він уперше, за цілий час свого побуту на війні, почувся вільний, знов починав бути самим собою, жити тільки для себе. І тоді щось дивне зродилося в його душі, наперло нестримним валом. Він упав на землю, довго лежав непорушно і почуття невимовного щастя охопило його враз з несподіваною силою...
...А десь в болотах ішли атаки за атаками. Батерії починали лиховісно перегукувати і в селі тривожно сурмили на алярм.
Раптом хтось лагідно діткнувся до його голови. Поручник зірвався. Передним стояла... Івга. Вона була, як завжди, з горщиком в руках і, як завжди, посміхалася.
— Твої пішли геть! — показала вона на дорогу. Поручник хитнув головою.
— Ти не йдеш?
Поручник мовчав. Він не міг збагнути її дивної мови. Врешті він зрозумів її запит.
Тоді він знову хитнув головою:
— Ні!
Івга спаленіла. З її уст злетіло щось чарівне й таємне. Вона щось говорила поручникові. Щось, чого поручник ніяк не міг второпати. Але йому було невимовно любо слухати її тихого, лагідного голосу. Нараз він притягнув її до себе і поцілував просто в молоді уста. Вона не противилася. Але це не був поцілунок пристрасти. Це була тиха подяка і привіт зеленій землі, привіт новому життю, що відкривалося перед ним.
Так стояли вони довго. Врешті Івга піднесла горщик і потягнула поручника за собою. Вони пішли полем, що стояло облогом, пооране гранатами.
Пішли тихі й щасливі...
...А в селі сурмила сурма на похід і рівними рядами тягнулися по битій дорозі Гусари Смерти. Армія йшла вперед.
III
Це була маленька ліп'янка з очерету в тихім ліснім закутку. Там цілий день щебетали таволги і бреніли хорустелі, зникаючи в молош-них чанах, що йшли з ріки. А ріка була близько, зараз за ліп'янкою, там, де починалися трясовиння й глухі багнища. Завертала вона лінивим рукавом, порослим очеретом, і гинула десь у хащах, виблискуючи тільки сріблом плеса між купіями.
Тут жила Івга і дід Арсень, глухий на ліве вухо. Жили тихо і мовчазно, разом з коровою, що дзвонила клокічкою1 понад рікою. Корови не забрав їм ніхто. Війна обійшла їх боком. Дід Арсень навіть не знав, що є війна. Коли гупали гармати, він хрестився, думаючи, що це гримить. Плів кловінь2 і бубонів якусь довжезну пісню, таку затяжну і нескладну, як усе його оточення. Коли Івга прийшла з От-том, він глянув скоса.
— Парубка привела?
— Авжеж! — засміялася Івга й подивилася на Отта. Очі її жмурилися й дивно блищали з-під довгих вій, що тінню лягали на обличчя.
Раптом вона звернулася до Отта:
— Як тебе звати?
Поручник не зразу зрозумів. Тоді вона ткнула його пальцем.
— Отто... — відповів поручник.
— Отто... Отто... — повторила Івга і враз засміялася й вибігла геть.
Гагенав ліг у холодок, дивився крізь рої комашні на захід, що горів криваво над лісом.
1 Клокічка — дерев'яний дзвоник на шиї у худоби.
2 Кловінь (діал.) — малий ятір.
Був вечір. Старезні дуби тихо хитали віттям і хилилися похмурою брилою над ним. У лісі цвіла черемшина і п'янила, немов дурман, своїм пахом. Дерева огорталися туманом, маячіли, мов чудернацькі привиди. З ліса брели вечірні тіні і сторожко їжилася хаща. Ішла з боліт, з лугів над Стоходом, з темних надр пущі романтика первісного життя — невибагливого та простого, але міцного та пристрасного, як той лісовий зов, що лунко котився між стовбурами дубів.
І незважаючи на те, що поручник був спокійний і лагідний, його непокоїло щось саме таке, як лісовий зов... Він думав про Івгу. Вона дратувала його своїми ногами, стрункими, немов виточеними, але згрубілими від спеки та холоду, дратувала своїми круглими, повними плечима, що вигиналися під сорочкою, і сміхом жагучим та дзвінким, як намисто на шиї. Вона споглядала раз у раз на нього, готувала собі в ліп'янці постелю, то враз зачувши щось у лісі, зривалася та кам'яніла, слухаючи чогось, що тільки сама чула, чогось дикого, міцного та буйного. Тоді обличчя її кам'яніло, ніздрі роздувалися, очі сонно примикалися.
Це гуділа в ній весна.
Дід Арсень не звертав на поручника жодної уваги. Тільки глянувши на череп, що був пришитий на рукаві, кинув:
— Що то, смерть?
Отто зірвав відзнаку. Його мундир, такий блискучий і чепурний, тепер став сірий, як у звичайного рядовика. Але було йому добре, погідно та легко, як після бурі.
Івга принесла тепле молоко:
— Пий, Отто!
Отто пив. Був голодний.
Дід роздмухував вогнище, що червоними смугами лягало на його худі вилиці. Дим відгоняв комарів, що одноманітно бриніли роями. Отто думав:
"Ось тут, у волинській пущі, сидять троє людей. Власне двоє, бо старий не числиться. Пара. їм тут добре... їм непотрібна електрика, телеграфи, локомотиви. їм природа постачає всього. Нащо ж уся філософія, увесь дорібок віків? Людина вийшла з природи й повинна туди повернутися. Це влучно Жан-Жак... А зрештою, як легко позбутися цілого вантажу цивілізації. Побути тут, одягнути полотнянку, як цей поліський дід, ходити босому і забути про комірці та ляко-вані черевики, забути читати та думати, почати жити простим, нехитрим життям, як і ці люди*.
З жахом згадав поручник війну, вошивих рядовиків, дні повні тривоги і втоми.
Він знову був собою. Тепер тільки тимчасовий упадок сил. Ще кілька день — і він цілком прийде до рівноваги, знову стане молодим, здоровим, сильним. Стане півбогом. Вернеться до доброї, далекої старовини кам'яного віку.
Дід Арсень дрімав біля вогню і прокидався тоді, як його припікало. Підводив голову, гостро дивився на Отта і бубонів щось довго під носом. Івга пішла спати, не зважаючи на поручника. Ставало тихо. Тільки десь гупали далекі батерії і хмиз тріщав, догоряючи.