— О велелюбна панно! — заговорив Мельхіседек зворушеним голосом. — Хай осінить твоє серце благодать божа і хай захистить тебе від напастей десниця його! Ось погляньте, превелебні й премилостиві панове, на сього мученика, отця ієрея. Оскаженілі уніати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителеві олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом і відрізали язика... Невже вам, маловірні, не досить цього свідчення?
Усі з жахом подивилися на священика. Його жалюгідний хворобливий вигляд збуджував і раніше в них співчуття, а мовчання пояснювалося затурканістю й ніяковістю, але тепер, при словах отця Мельхіседека, жах охопив усіх присутніх, а коли нещасний мученик, відкривши рота, видав жалісний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець ігумен. — Пощо убо іспитуєш народ твій? Панна затулила обличчя руками й заплакала...
— О, це жахливо, — прошепотів обозний, опустивши очі.
— Прокляття! — скрикнув Залізняк, з грюкотом відсунувши стільця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте мені, ясновелебні святі отці, мою запальність. Нелюдські муки, яких завдали цьому нещасному знавіснілі кати, крають моє серце... Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хіба можна сидіти спокійно в курені, склавши руки? Адже й туди долітають зойки матерів, сестер, крики дітей і стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замість нього камінь, щоб не кинутись на катів! Треба повиривати очі, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирів наших! Ох, отці святі, молільники за нас перед господом! Простіть мені хули мої у цьому місці святому, але горить в мені все, і я не можу бути спокійним.,
— Сину мій! — підвищив голос Мельхіседек. — В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!
— І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, — лагідно додав ігумен.
Залізняк устав і підійшов під благословення обох ігуменів.
Обозний почував себе трохи ніяково, його дочка, осушивши мимовільні сльози, тепер дивилася захоплено на Залізняка, і в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.
— Чого ж, пане, — спитала вона в Залізняка, — ви мовчите й не допоможете в біді братам своїм, коли до вас долинають їхні стогони?
— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нібито од себе, свавільно...
Мельхіседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього нові думки.
— Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки...
— Старі вже, — зауважив ігумен печорський.
— Ех, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави... Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець...
— Юнак і в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхіседек.
— Не знаю, а тільки шкода: така втрата! — зітхнув Залізняк.
— Найда... Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос ігумен.
— Може, він, святий отче, інакше назвався тут, — отой, що свічкарем у головному храмі.
— А-а! Ось хто! — розвів руками ігумен. — Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно... А втім, треба довідатись.
— Ех, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхіседек.
— Аби тільки нам дозволили... — почав був Залізняк.
— Зрю душею, — натхненно промовив ігумен, — що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.
— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхіседекові, — самим податися до Петербурга і там усе пояснити.
— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхіседек. — А я, грішний раб і служитель церкви, дерзаю!
— Амінь! — промовив отець ігумен і підвівся з крісла сотворити молитву. Обід кінчився, всі, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами і, хрестячись, промовили в думці за святим отцем слова зворушливої молитви.
Отець ігумен запросив гостей до сусіднього покою, а сам звернувся до обозного:
— Ваша милость цікавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.
— Мені ніяково турбувати вашу ясновелебність, — зам'явся обозний.
— О, пройтися в добрий час нешкідливо, — усміхнувся старий. І вони вийшли з трапезної; за ними пішов і покалічений священик.
Коли Мельхіседек, Залізняк і панна Дарина перейшли до сусіднього покою, то ігумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Січі й бич невірних, пішов сюди, проміняв меч на чотки, надів на себе власяницю?
— Авжеж, превелебний отче, він тут ченцем, — заговорив Залізняк, — у мене серце мало не вискочило від радості, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потім, коли він мені сказав, що навіки розпрощався з мечем, то мене ще гірше охопив жаль і, мов кілок, пробила груди туга... Якщо й обителі почнуть одбирати в України її кращих синів, то де ж їй тоді шукати оборонців?
— Авжеж, авжеж... це так... — задумався архімандрит.
— Мені здалося, що превелебний ігумен сказав, нібито Найда ще не зовсім чернець... То, може, його ще можна відмовити, узнати причину, — зауважила панна.
— Так, мені треба його побачити, поговорити.
— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залізняк. — Я звелю послушникові покликати його до вашої ясновелебної милості.
Залізняк розпорядився. Всі, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.
Та ось з'явився в дверях келар і доповів отцеві Мельхіседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.
Панна хутко обернулася й спинила свої здивовані очі на блідому, збентеженому обличчі ченця, який переступив поріг...
Підійшовши під благословення отця Мельхіседека, Найда відступив набік і мовчки зупинився коло дверей, потупивши очі.