Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.
— Другого спуску пуриц' не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, іх бін аїд, — казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. — А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.
— Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.
— Я можу провести жінок... я знаю слічну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.
— Хоч їм допоможи, добра ізраїльтянко, — зітхнув Гершко й, звівши до неба очі, додав: — А Єгова заплатить тобі за добре діло сторицею.
— І заплатить Єгова через вас, шановний мій пурице. Я жінка бідна, убога, живу тільки милостинею й щедротами обранців божих...
— Добре, гіт, тільки проведи їх!
Єврейка низько вклонилася Ривці й Сарі на знак того, що вона готова служити їм.
Ривка встала, але Сара хоч і підвелася насилу, не могла рушити з місця. Ривка
з жебрачкою змушені були взяти її попід руки й повести, а правдивіше — майже
понести з гори вниз.
— Чого це вона в вас така хвора? — поцікавилась жебрачка.
— У дорозі захворіла... Лежала все... ну, ноги й попухли, — ухильно відповіла Ривка.
— Зо? Буває, буває... Ось у нашому містечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось і в панночки, аж посиніли!
У цей час наші подорожні вийшли з-за скелі й пішли понад краєм кручі. Перед ними відкрився чудовий краєвид. Долина Дністра здавалася глибокою, прорізаною ущелиною, на дні якої вирувала й билася об скелі досить широка, але вся вкрита каламутною піною ріка. Протилежний берег був теж високий і горяний, але контури його лягали м'якими лініями й кучерявилися темною зеленню лісів, що задивлялися в воду. З височини, на якій стояли наші подорожні, було видно, що за смугою лісів розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробігав світло-сріблястий полиск.
— Ой мамо, як гарно тут і страшно! — скрикнула Ривка.
— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала богові, спокійно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лівого берега, — не долітає ніякий шум, ніякий гвалт з гори й з інших боків... Ми там у ямі, як на тому світі. Хлопів у містечку мало, ми майже всі свої... Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нібито на горі бунтують хлопи проти панів, а пани наче зібрали конфедератів і ріжуть хлопів, палять їхні села, а де запопадуть, то й наших грабують та вішають... Такі страхіття розказують, мов ті кари єгипетські, або як за Гамана... борони, боже! — торохтіла говірка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас ніхто й не заглядає... В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, із скель!
Слова єврейки, "що в цій ямі кінець світу", "що сюди ніхто й не загляне", били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом і з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до відкритої могили... ні, не до могили, — вона б у могилу пішла з радістю від своїх катів, від їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам'яну в'язницю, звідки ніхто не визволить її, звідки не долинуть до дорогих людей ні зойки її, ні останній крик нерівної боротьби.
— Вус? Я не про ті страхи, — заговорила нарешті Ривка. — Від хлопських страхів пуриц мій втік, і, правду кажучи, кращого місця, більш прихованого немає на цілому світі! А я ось про що: про ці урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в голові наморочиться, у вухах дзвенить і в очах зелені кола. Я ось про ці провалля... Ну що, коли зірватися тут, кісток не позбираєш!
— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цієї весни зірвався он з того місця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожній, — так до дна не долетів: розірвало його об гостре каміння на шматки, і знайшли на дні тільки шапку та ціпок...
Сара здригнулась і на хвилину зупинилася.
"А що, коли?.. І за мить усе щезне, всі страхіття, муки!" — промайнула в неї думка. Урвище було за п'ять ступнів.
— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її... Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зібравши останні сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопілих супутниць, кинулася до прірви. Одчайдушний крик завмер на устах жінок; жах прикував їх на місці... Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед... Стара скрикнула й затулила очі руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:
— Вона зачепилась, біжимо!
Коли Ривка відкрила очі, жебрачка вже була на краю прірви й, напружуючи всі сили, щось тягла.
— Допоможіть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.
Ривка підбігла до неї.
Жебрачка держала в руках край Сариної спідниці й намагалася вхопити ноги дівчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добігти до краю урвища, — тіло її перевалилося, але падіння затримав гострий камінь, за який зачепилася її спідниця. А втім, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висіла над прірвою, ось-ось мала зірватися вниз.
Багато довелось докласти обом жінкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.
Але вона лежала непритомна, а під руками не було води. Жебрачка порадила відтягти Сару подалі від урвища, на вітер.
У цей час до них підбігла кучерява обідрана дівчинка з чорними виразистими очима.
— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрізь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дівчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очі її заіскрилися сльозою, й вона, припавши до матері, зашепотіла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця відьма? Ой як жаль! Тікаймо, а що буде нам! Битимуть!
— Моє золоте ябко, — обняла дівчинку мати. — Вона не зовсім гешторбен, вона тільки знепритомніла. Побіжи, Естерко, принеси нам з криниці води, там під каменем і коряк.
Дівчинка швиденько побігла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещасній Сарі. А втім, до зомлілої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блідіше й блідіше, груди починали помітніше здійматися.