Петро одійшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янці й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко від значного козака, прислухаючись до того, що співав сліпий бандурист. А той співав думу про Богдана Хмельницького, і спів його справляв глибоке враження на слухачів, а особливо на Гонту, який стояв оддалік, похиливши голову.
Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчі котрого, в кожному порусі, в самій ході відчувалися надзвичайна сила й енергія.
Довго співав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчні часи козацької сили й слави; усі стояли мов скам'янілі, не підводячи голів. Тим часом із церкви вийшли останні парафіяни. Рожеві відблиски вечірньої зірниці згасли, тихі сутінки поволі почали спускатися з поблідлого неба. До Гонти підійшов титар і сказав, що батюшка просить його завітати до нього на вечерю й спочити після дороги.
Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, світського виразу;
він рушив за титарем, і через кілька хвилин Петро побачив, як він вийшов з церковної огради в супроводі батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловіка, з загорілим, смаглявим обличчям.
Люди теж почали розходитись; до Петра підійшов диякон і запросив його на ночівлю до свого приятеля.
— Там ти розпитаєш про все — і про дівчину, і про Гершка, та й дорогу він добре знає, — додав диякон.
Петро пішов за ним; господар хати, куди привів його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, він пригадав, що через їхнє село справді проїжджав рудий єврей із старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу він сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж іде на південь, і цією дорогою можна проїхати й на Бар, і на Вінницю, й на Умань. Од цих відомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далі знайти його сліди вже немає ніякої надії. Дорога розгалужувалася по таких віддалених напрямках, а з часу Гершкової втечі минуло так багато часу, що тепер тільки якесь чудо могло відкрити те місце, куди сховався орендар. Петро зрозумів, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Він зайшов дізнатися про своє наболіле ще в кілька хат і до корчми, і скрізь була одна й та сама відповідь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нікому й слова, а мовчки ліг, повернувшись обличчям до стіни. До самого ранку пролежав він отак і тільки тоді поринув у важкий сон.
Прокинулися приятелі досить пізно, вже люди були всі у церкві, коли вони сіли за ранній сніданок. Підкріпившись і подякувавши господареві за гостинність, Петро й диякон подалися далі прямим шляхом на Лисянку.
Не встигли вони од'їхати й півтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвін.
— Що це, до служби божої? Ні, не схоже, — здивовано промовив диякон і, осадивши коня, уважно прислухався до звуків, що долітали здалека. А вони ставали дедалі настійливіші й тривожніші. Вони ніби кричали, волали й благали про допомогу.
— Ні, брате, це не до служби, — рішуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось... Це ж дзвін на сполох!
— На сполох, так і є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровій. Незвичайне сум'яття панувало в селі. Жінки й діти з голосним лементом бігли до церкви; здалека чути було гомін численного натовпу, тупіт коней, іржання, стукіт і тривожні, волаючі звуки надтріснутого дзвона, що сповіщав про якесь нещастя...
— Гей, жінко, молодице! Та постривайте ж, скажіть, що трапилося? — силоміць зупинив диякон за рукав сорочки жінку, що кудись бігла.
— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жінка, заливаючись слізьми. — Пан офіціал приїхав з жовнірами одбирати церкву нашу! — І, вирвавшись, вона побігла далі.
— Он воно що! — пробурмотів диякон, і обличчя його почервоніло від гніву. — І сюди вже з'явилися!
Він рвонув коня за повід, кінь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не відставав від диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бігли з плачем і зойками, мчали вони вулицею і за кілька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий і сумний, був затоплений тепер гамірливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якій сиділи два ксьондзи.
Біля колимаги стовбичив ще третій ксьондз, молодий і сухорлявий, з блідим, безкровним обличчям. Біля воріт двоє дужих жовнірів держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кінних жовнірів.
— У, і цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!
— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.
— То теж не кращий собака! То офіціал уніатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.
— Хто ж їм дав жовнірів?
Але Петрове запитання було заглушене різким голосом Мокрицького.
— Так що? Ти пристаєш на унію?
— Ні, — твердо відповів священик, дивлячись йому в вічі. — Присягався на благочестя!
— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!
— А чи знаєш ти, що чекає всіх схизматів? — кричав ще верескливішим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах і клаптя вашої бидлячої шкіри! Чуєте ви, тварюки, каналії, прокляті хлопи! Якщо не присягнете мені зараз же на унію, то не зостанеться в вас ні хат ваших, ні збіжжя, ні свитки на спині! Та я вам придумаю таку кару, — він люто застукотів палицею з дорогим набалдашником, — якої ще і в пеклі не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав він до священика, — кажу тобі, присягай зараз же на унію і приводь до присяги свою хлопську паству, а ні, то...
— Не зраджу віри своєї і не введу в спокусу ні єдиного від малих сих! — відповів тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленів увесь.