— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі...
— Ха-ха-ха! — злим сміхом перебив його Залізняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всіх у під'яремних волів, заведуть силоміць в унію, знищать до-брочестя, поруйнують наші храми! Де прихилить голову тоді наш нещасний народ? Ні, ні, не так ти думав раніше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!
Голос Залізняка зазвучав грізно й суворо.
— Воістину настав час, коли не тільки козаки, а й діти повинні оперезатися мечем і виступити на брань!
— Для чого, навіщо? — зітхнувши, запитав чернець.
— Навіщо? — перепитав Залізняк і подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбіг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не візьмемо в руки меча, то наша Україна загине навіки!
— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зітхнув Найда. — Немає звідки ждати допомоги... остання надія згасла!
— Тим паче, тим паче повинні ми зібрати всі сили, щоб підтримати вітчизну, оборонити її од ворогів, не допустити до загибелі.
— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зітхання, а болісний стогін. — Даремно, пане полковнику, — сказав він знову похмуро, — не буде з того пива ніякого дива! Я сам раніше сподівався, сам вірив, а тепер бачу, що ніхто нам не допоможе, ні нам, ні Україні, ніщо не врятує нас!.. І самі ми нічого не вдіємо, і люд наш нещасний захлинеться у власній крові. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому... Що можуть зробити наші поодинокі гайдамацькі повстання?
— Які це повстання? — перебив його Залізняк. — Розправа з панами і з жидами — та й годі! І то тільки там, де заллють уже через край сала за шкуру.
— Ну, а іншого повстання вже тепер чекати даремно: знесиліли всі, збезлюднів край... козацтво винищене.
— Та й Польща ж здрібніла.
— Одна тільки надія була і в мене, та, мабуть, і в усіх, на Росію, але надія ця марна! — з смутком провадив далі Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини і до гетьмана в Глухів, тоді я зрозумів усе й збагнув, що надії немає: Росія зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер і не на часі діла ці... а без неї й без Запорожжя не приведуть ні до чого гайдамацькі наскоки...
— То що ж, по-твоєму, — гнівно перебив його Залізняк, — скласти всім руки й дивитися, дожидатись, як покінчать ляхи з нашою вірою, і з волею, і з народом?
— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волі й визволення, а не буйних наскоків, коли ж немає на перемогу надії, коли прирік сам господь нас на загибель, треба скоритися його волі...
— Звідки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: він лихом тільки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грізно мовив Залізняк. — І ганьба вічна тому, хто промовить його! Поки серце б'ється в грудях, поки очі дивляться на світ божий, не скориться козак ляхові. Ніколи! — він з силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам'яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!
— То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.
— Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам'яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер...
— Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків...
— Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!
— Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ...
— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, — може, жде вона тільки часу...
— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.
— Якщо їх буде тільки дві, а якщо їх набереться сто тисяч, тоді...
— Не набереться! Без Запорожжя, без Росії не повстане весь народ, бо вже стомили його всі утиски-муки, вмерла вже й надія.
— Авжеж, якщо найкращі сини одійдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнівно промовив Залізняк, — а якщо всі з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тоді й кволі стануть міцні, й вівці перекинуться на левів, і в горлиць повиростають кігті... Ні! — Залізняк стукнув кулаком по столі з такою силою, що важкі його ніжки заскрипіли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надія в нас, та не зарікаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам відаєш, що серцем воно незмінне... А коли що... то на всяку ж криву дірку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кілок. Якщо тільки це примусило тебе піти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зі мною на Січ! Живий бог і жива душа наша!
При останніх словах Залізняка якась сумна хмарка набігла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зітхання вирвалося з його грудей і завмерло в тиші, яка нараз закралася в сувору келію.
— Ні, пане полковнику, — промовив чернець після хвилинного мовчання, — прости мене сам і проси простити все наше славне товариство. Нехай борються ті, в кого є й сила, і надія, і віра, а я — мрець, умерла моя душа, і не людині воскресити її!
— Вона воскресне, воскресне, кажу тобі! — скрикнув Залізняк, підводячись з місця. — Ця темна келія, ці похмурі печери, пости й молитви заглушили в твоїй душі надію. Скинь тільки оцю страшну, чорну рясу, вирвись із цієї душної келії на світлий простір, дай війнути тобі в обличчя нашому вільному степовому вітру — і надія знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобі. — Залізняк підійшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпіння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить і однієї іскри, іскра знайдеться... вона вже...