Від Качурових слів у Петра якось одразу полегшало на серці. І справді, як йому раніше не спала така проста думка?
— Правда твоя! — погодився він. — То гайда ж, панове, до корчми.
— Е, ні, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всім не можна рушати з місця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає іншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо раніше'чи пізніше, а цього місця він не мине.
— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.
Качур і Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пішли в засідку. Минуло ще томливих півгодини, година... Тим часом зовсім розвиднілося; почав накрапати дрібний дощик і незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися під гілля верби.
Минуло ще півгодини: проїхало ще кілька возів... Нарешті на шляху показалися Качур і Довгонос вкупі з трьома селянами.
— Ну, що? — кинувся до них Петро.
— Нікого, ні душі... Корчма порожня, і коней немає на стайні, — відповів Качур.
Петро немов скам'янів.
— Що ж це означає, панове? Де вони поділися? — заговорив він через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати раніше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричці з поклажею.
— І пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.
— Авжеж! — докинув Лящ. — І пропустити ми їх не могли, і проїхати тут раніше за нас вони не могли, і ніяк їм було проминути це місце; тут же гребля, а іншої переправи немає.
— Є, — зауважив один із селян, — правда, гак треба зробити верст із десять, а все-таки можна перебратися на той берег і доправитись до замку.
— Де ж це? Як? — спитали разом присутні.
— А на Боярин і на Сидорівку!
— Правда, правда, — погодились Качур і Довгонос, — могло бути й так.
— Так воно і є! — скрикнув у розпачі Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!
— Ну, мабуть, ще ні, — заперечив Качур. — Якщо він поїхав на Боярин і на Си-дорівку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити...
— "Придумати", — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер піймай його...
— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марні розмови, — сказав Качур.
— Правда, правда! — підтримали його всі присутні.
— Я їду в Лисянку! — рішуче сказав Петро.
— Ні, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянці добре знають, може виникнути підозра, а мій хлопець служить там у палаці, от він і довідається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий мені... Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються і вдвох; ви ж, панове, — звернувся він до селян, що прийшли з ним, — ідіть скоріше додому, сідлайте коней і розсиптеся в різні боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорівку... розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхні села наші жиди?
Петро спробував був обстояти свій намір податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальній ухвалі. Товариші роз'їхалися, і за кілька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на варті.
Тепер уже Петро не горів од нетерпіння: душу його охопила якась похмура, дика злість. А втім, як тільки долинав гуркіт коліс, надія знову спалахувала в його серці, але після кожного нового розчарування ця злість ставала все похмурішою.
Дощ тим часом ряснішав, киреї на Петрові й Лящеві понамокали й настовбурчились, наче дзвони.
Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.
Нарешті здалеку почувся гучний кінський тупіт, і Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур і Довгонос. Обличчя в обох були стурбовані.
— Немає, ніде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцеві й іншим стерегти, і якщо тільки вони з'являться, то зразу ж, не зволікаючи, примусити Гершка замовкнути навіки. Тільки навряд чи він тепер і поїде туди: пан губернатор з панією, панною і всіма панами вибираються кудись із замку, допіру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятовані, але що робити?
— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його сліди, в нього ковані коні.
— Сліди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якісь сліди, то цей дощ уже давно змив їх.
— Ні, ні, панове! Не можна це самим вирішувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершків двір теж не вадить.
— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершків двір, і скликати всіх...
Товариші поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розірвалися й розпливлися по небу. Косе проміння сонця ринуло на землю, і все кругом заблискотіло.
— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, і дуже не рано!
На слова його ніхто не відповів; усі були охоплені тривогою й страшним передчуттям.
Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворі. Швидко позіскакувавши з коней, вони змішалися з юрбою.
— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.
— Та ось що! — відповів йому один із селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблі, а він зовсім в інший бік подався!
— Як же так?
— А ось дивися сам, це ж він навмисне й лісу розібрав.
Селянин показав Петрові й товаришам його на розібрану лісу з того боку, куди вночі виїхав Гершко. Не могло бути ніякого сумніву, що лісу розібрали тут саме з цією метою; на землі неподалік валялася частина збруї, батіг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, і ще кілька речей.
— Так і є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачі Лящ. — Ну от, а тепер шукай вітра в полі!