— Спинись! Ні слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечі. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..
— Оце-то так, — захихотіла зловтішно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, — провадила вона далі віщим голосом, одступаючи на крок від Найди, — незабаром ударить закличний дзвін, і коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцеві кулі, тоді ти повстанеш і твоя чорна ряса повіється чорною хмарою і вкриє всю Україну! Та горе тобі, якщо ти ухилишся від заклику, — лиховісне закричала стара, наступаючи на Найду і блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться від тебе люди, навіть звірі цуратимуться тебе! Ніякі стіни монастирські не врятують тебе від страшної кари. Сам бог одверне від тебе обличчя своє, тисяча прокльонів повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!
Мов прибиті громом, стояли непорушне Дарина і Найда, охоплені нелюдським жахом. Коли ж вони отямились і оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.
Дарину вивела з заціпеніння служниця.
— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, підбігаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець із Києва, в рясі єдвабній і в клобуці, може, чесний владика.
— Де, де? — стрепенулася Дарина.
— Його велебна милость пішли в будинок, у велику світлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрібні розпорядження й, причепурившись, поспішила в світлицю до гостя.
Назустріч їй підвівся високий на зріст, міцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашіло здоров'ям, а очі іскрилися радістю й надією. На могутніх грудях архіпастиря видно було панагію й золотий хрест.
— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхіседек! — скрикнула Дарина й квапливо підійшла під благословення владики.
— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель і тричі перехрестив нахилену голову дівчини.
Після побіжних розпитувань про мандрівку, про те, чи добре велося отцеві Мельхіседеку в дорозі, чи не зустрічався він з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столі ранній сніданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом і прянощами, до грінок; крім пива, що споживалося в ті часи, як пізніше чай та кава, на столі красувався ще чималий короп у шафранному соусі та карасі в сметані, які шкварчали на сковороді, й кілька пляшок наливок, настоянок і ратафій.
Стара тітка метушилася біля столу й, коли ввійшов Мельхіседек, підійшла до нього під благословення, а потім, присунувши владиці крісло, заходилася вкупі з Да-риною пильно припрошувати його до сніданку.
— Ох, запопадниця наша, — усміхнувся отець Мельхіседек. — Ченцеві це ж спокуса, черевоугодництво... гаразд іще, що сьогодні четвер.
— У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, — відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: — Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.
Владика благословив запропоноване брашно й питво.
Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.
— Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря — дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна;
возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.
Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси... Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами... та до того ж іще й війна з Туреччиною.
— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.
— Воістину так, — ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.
— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?
— Удостоївся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги... Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі... Мудрістю високою сяють... і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, — каже, — проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбійництво... Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг... І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх... У всякому разі, — каже, — я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці..."
— Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, — у пориві екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!