— Він родич тобі? — тихо спитала Дарина.
— Ні, родичів у мене, кажу тобі, немає ніяких, тут я весь зі своїм родом. Найда — і край! Бачиш, який значний 'козак!
Останні слова чернець промовив з якоюсь гіркою іронією.
— Немає в мене ні родичів, ні близьких.
— Нікого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очі ченцеві.
— Нікого, панно, ні єдиної душі! А тому нема кому й журитися за мною.
— Ні, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.
— Так, запорожці, братчики, я про них забув — ті журяться, ті сумують і зараз, особливо друг і наставник мій, полковник Залізняк, а більше нікому.
— Є кому, — палко перебила його Дарина. Він швидко підвів голову й кинув на дівчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась і швидко заговорила про інше, не відриваючи од ченця очей:
— Ні, ні, не говори мені про одчай, про зневіру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повірю цьому, не повірю ніколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.
Дарина затнулась, але переборола свою ніяковість і провадила далі обережно, несміливо, зупиняючись на кожному слові:
— Можливо... це... даруй мені... я не повинна, не смію тривожити чуже серце... Та коли це... сердечне горе... то його загоїть час... ти ще такий молодий... може... адже все у волі божій... ти ще можеш знайти своє щастя...
По устах ченця майнула гірка усмішка, але він енергійно тріпнув головою й заговорив гаряче й сильно:
— Мені, вельможна панно, про щастя не мріяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашій землі, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та чини... Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, і обличчя його раптом змінилось: очі гнівно блиснули під вигнутими бровами, в усій його постаті, в кожному порухові відчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив він піднесено, — я не з їхнього числа: моєї душі не куплять ні хуторами, ні млинами, ні навіть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятців, але ми не можемо йти слідом за іншими, душі своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам місця на рідній землі. Що ляхи? Свої ж козаки значні й старшина переслідують нас, як бунтарів. Даруй, вельможна панно, але й батько твій до них належить. От і залишається нам або покинути світ і йти в монастир, а якщо кров і образа закипають у серці, якщо зойки кревного люду долітають до нас у келію й через монастирські мури — кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша підняти справжню війну, то йдемо ми в гайдамацькі ватажки й кінчаємо на шибениці або на палі! — Найда перевів дух, провів рукою по чолі й додав з уїдливою посмішкою: — От яка моя доля, вельможна панно! Між знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долі назвати. Поміркуй сама, чи хтось би згодився поділити її?
З невимовним хвилюванням слухала Дарина ці слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею ніхто; при останніх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої міри. І сором за батька, і надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтіли, на очах виступили сльози... Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очі й схилила голову на руку.
У кімнаті запала мовчанка.
Кілька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.
Вона мовчала, не підводячи голови.
Здалеку, від монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.
— Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати від тебе йог милості, отцеві ігуменові й наставникові нашому? — холодно спитав нарешті Найда.
Дарина здригнулась від цього холодного тону й швидко підвела голову; перед нею вже сидів не гордий, непохитний лицар з залізною волею й непідкупним серцем, а замкнутий у собі чернець, з холодним, незворушним обличчям.
— Скажи йому, що батька немає дома й не відаю, коли повернеться, — відповіла вона. — Моє ж слово нічого-не важить для ляхів, а тому я краще поїду сама в монастир.
— Ти думаєш туди їхати? — поквапне перебив її Найда.
— Так, поїду, може, мені пощастить збудити відвагу в сестер.
— Ні, ти цього не зробиш, — заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. — Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лісах, по дорогах... Самі стіни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобі туди їхати!
— Ні, пане, — стримано, але твердо промовила Дарина. — Я поїду, і ніякі небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мій край.
— Ні, ні, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твій...
— В такому ділі я не зважатиму на батька: Христос ближчий і за батька, і за матір, і за дітей. І якщо я...
В цей час заскрипіли двері. Дарина урвала мову. До світлиці ввійшла пані господиня.
— Даруй, отче, — заговорила вона, звертаючись до Найди, не помічаючи схвильованості на обличчях обох співрозмовників. — Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцеві ігуменові карасиків сухих зібрала, — усміхнулася вона вельми задоволене. — Він любить наші озерні. Ну, а тепер прошу, будь ласка, іти за мною. Час пізній.
Найда підвівся, мовчки вклонився Дарині й пішов слідом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сіни й ступили з ганку в двір.
Кілька хвилин Дарина сиділа за столом, схиливши голову на руки, потім поволі встала й пішла в свою світлицю. У невеликій її кімнаті було темно, але відблиск ясної місячної ночі давав можливість бачити навколишні речі. Дарина не засвітила свічки й, причинивши за собою двері, просто підійшла до одчиненого вікна й сіла на ослін, що стояв коло нього.
Над землею пливла вже повна ніч; тепла, душна, вона далеко відганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лісу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими іскристими зорями;
тепле повітря дихало ніжною свіжістю лісу й пахощами квітучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.