— Не заради себе благаю я! — підвищила Сара голос. — Ні, я за свою любов не вимагаю нічого! Я в ім'я твоїх і моїх майбутніх братів благаю! Твій справедливий гнів тепер їх занапастить...
— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негідне серце й кину його тобі під ноги! Воно не потрібне козакові, воно годиться тільки жінці. Щемить, рветься до тебе...
— Слухай, ось що мені спало на думку: почекаємо три дні, поки батько збереться їхати... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте... тільки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь мені!
— А якщо він вирветься?
— Закуйте в ланцюги, повезіть із собою в ліс... на край світу, — тільки, на бога, не вбивайте! Його смерть розіб'є моє щастя...
— Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тільки ось що скажи... щиро, одверто: бий навідліг! Скажи, чи схочеш ти потім стати моєю навіки?
— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.
— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дівчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцілунками.
— Твоя, щастя моє! — і вона припала до нього тремтячими грудьми й заніміла в невимовному пориві блаженства...
У простій сільській хаті пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припічку, тьмяно, ніби завмираючи, освітлював лише невеличкий куточок запічка, а по всій хаті лежали темні, тремтливі тіні.
На широкому полу, що прилягав узголів'ям до печі, нерухомо лежав умираючий. За постіль йому правив ліжник та подушка. В півтемряві важко було його роздивитися. Світло лежало невиразними тонами на сірій подушці й вихоплювало з сутінків лише голову страдника, її обрамляло сіре волосся з проділом посередині й ріденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порівнянні з сріблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посередині, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, які терпів умираючий, але він їх не виявляв ні стогоном, ні скаргами; тільки глибокі зітхання, які зрідка підіймали плесковаті, запалі груди, показували, що життя іще тліло в цьому худому, змученому тілі. Біля узголів'я на низенькому ослінчику с діла, зігнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, і лише з деяких рухів цієї чорної тіні можна було догадатися, що той, хто сидів, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напіврозплющивши очі, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.
— Брате мій у Христі, друже мій! — прошепотів ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тіло своє томиш, серце своє журиш... За чим тужити й сумувати? Тобі ж, служителю олтаря, відомо, що не впаде й волосина без волі отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грішним, не годиться ремствувати й сумувати.
— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вінок, я не ремствую... я молюся тільки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань... Але душа моя немічна й болить за тебе... за нещасний народ, приречений на загибель... О, перед таким горем затуманюється мій розум і журба душу роздирає.
— Ох, духу засмучення не даждь мі! — тихо зітхнув хворий і замовк од знемоги.
— Як же тобі, отче? — після хвилі мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Він з тривогою дивився в розплющені очі страдника і з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помітно підіймалися його запалі груди.
— Мені легше... Біль втихає... На серці таке солодке заспокоєння, душа тремтить від радості... Не треба бентежитись... — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся під повівом сонного вітерця.
— Боже всесильний! Хай наші молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома і похилив голову на груди.
Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнічений безнадійною скорботою.
Трохи згодом почулася з вулиці кваплива хода й долинув стриманий гомін.
За хвилину тихо одчинилися двері в сіни, а потім і в другу половину хати: сіни розділяли дві світлиці — батющину й титареву.
— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Пріся.
— А що там, доню? — обізвався титар стурбовано.
— Сара вирвалась од жидів, вона підслухала, що її батько збирається розказати губернаторові, ніби в нас гайдамаки ховаються, і наведе сюди з містечка команду.
— Ой господи, що ж нам робити?
— Я ж і закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж.
— Іду, іду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.
— Сюди, сюди, татусю, — й Пріся одчинила ширше двері, а коли титар підійшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповістити, щоб прибув на допомогу... Він обіцяв, — все це вона промовила одним духом і відчула, ніби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.
— Шукай вітра в полі, — кинув титар і мовчки почав вітатися з прибулими гостями.
Усі посідали на призьбі титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на ціпки, мовчали.
Петро стояв, спершись ліктями на стовп з кількома забитими в нього кілочками, на які вішали горщики, макітерки та глечики. Сара й Пріся відійшли трохи вбік, у затінок дерев.
Нарешті Петро порушив мовчанку й розказав присутнім те, що розповіла Сара, про неминучі наслідки доносу.
— Мало того, що не залишать ці дияволи в нас каменя на камені, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в ліси, на край світу від пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамаків по всіх околицях і почнуть грабувати, палити й вирізувати села й хутори... Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?
Довго мовчали запрошені на раду, понуро дивлячись на кінці своїх ціпків; нарешті заговорив широкоплечий Лящ:
— Що ж, братчики, важко нам захиститися від польської команди; поки не з'являться тут справжні гайдамацькі загони, селяни побояться повстати... то хіба дати знать зараз... ось Петро знає, куди й кому... це моя перша рада.
— Так-то воно так, панове громадо, — зітхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сиділи б тихо, як бджоли у вулику зимою... Може, Москва свої війська на ляхів вишле, — от що!.