— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмі тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.
— Та як же, батьку, — звернувся до Залізняка Дзюба, виступаючи з гурту, —як же всім нам разом повстати? Коли ми всі повстанемо, то знайдуться в Польщі добрі сусіди, які допоможуть їй задушити нас.
— Але й ми знайдемо собі від них захист.
— Де?
Залізняк показав рукою на північ і промовив твердим, упевненим голосом:
— У Росії!
Схвильовані розмовою й сценою з євреєм і батюшка, й титар, та й сам Залізняк зовсім забули про Прісю, а вона тим часом стояла в дверях бліда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за ці півгодини вона ніби вся переродилася: з блідого личенька злетіла дитяча усмішка, коло губ лягла скорботна риска, великі, потемнілі від збудження очі її з застиглими слізьми були сповнені невимовного жаху і страждання. Тримаючись за одвірок, дівчина вся подалася вперед і завмерла в німому пориві; вона жадала всіма фібрами свого єства почути те, про що говорив Залізняк, але не всі його слова долітали до неї...
Раптом на вулиці почувся якийсь рух, і з-за рогу виступив гурт селян, — босі, з непокритими головами, сумні, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою;
за ними йшли, тихо плачучи, жінки й діти з клунками в руках. І Залізняк, і всі, хто був у батющиному дворі, здивовано обернулися до вулиці. Процесія, видно, посувалася саме сюди. Всі мовчки поскидали шапки.
— Небіжчик? — тихо спитав Залізняк.
— Не розберу, — теж неголосно відповів титар і знизав плечима. — Щось дивне, й люди не наші.
Тим часом стогін жінок і плач дітей розбудили мешканців села; з сусідніх хат вибігали молодиці, діди, дівчата й, здивовані несподіваною появою цієї процесії, юрмились на вулиці; через кілька хвилин коло батющиного двору стояв цілий натовп стривожених людей. Та ось передні селяни, що несли мари, підійшли до воріт.
— Розступіться, розступіться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, і в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловік; тіло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом і такою ж бородою залишалась відкрита. На смертельно блідому обличчі старого з заплющеними очима лежав відбиток німого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка підійшов ближче і нараз одсахнувся.
— Що це, панове? — спитав він вражено. — Отець їларіон? Селяни ствердно похилили голови.
— Сконав! — з жахом прошепотів старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Іларіона.
— Одходить, — відповів тихо один з тих, що несли мари.
— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотів отець Хома.
— Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту ругу; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту... І от ляхи замучили його... — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далі, дивлячись у землю: — А потім пан губернатор звелів запалити для потіхи солому, що складена була на фільварку за містечком; кругом того фільварку тулилося хат із двадцять сільських, а в кінці й церква стояла; ну, вітер перекинув огонь на виселок, і все геть-чисто згоріло, згоріла й церква наша, і все наше добро, лишилися ми на вулиці з малими дітьми. На бога, дайте притулок хоч панотцеві! Одходить він... і нема йому де голови прихилити...
Тихі жіночі схлипування перервали його слова.
Усі стояли навкруги, занімілі від жаху та обурення.
— От до чого доводить ваше терпіння! — заговорив нарешті Залізняк тремтячим від гніву голосом, показуючи на нерухоме тіло, що лежало на марах. — І ви все ще не знаєте, на що зважитись?!
Старий священик, стоячи на колінах біля свого мученика-побратима, не чув тих докорів. Очі його, повні сліз, були зведені до неба, рука лежала на сивій голові вмираючого, а уста творили сповнену чистої віри молитву.
Залізняк теж підійшов до вмираючого, і вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.
— Цей мученик святий вопіє про помсту... вопіє до тих зірок, що миготять нам з неба, ніби докоряючи... І я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив він до занімілого натовпу, — терпіть, терпіть далі! Кращої долі ви не варті! Прокляття піде слідом за вами, люди від вас одвертатимуться, звірі дикі тікатимуть, щоб не зустрітися з вами, й господь вас забуде, забуде!
— Ні, ні! — пролунав у цей час істеричний жіночий крик, і Пріся кинулася до ніг Залізнякові. — Ми не залишимо своїх храмів... ми все, все... все життя наше віддамо, умремо всі... з тобою разом, а не віддамо ляхам на наругу нашої святині! Не віддамо!
— Правда, дівчино! Всі помремо! Правду сказала! Життя своє віддамо! — пролунали кругом грізні вигуки.
— Господь заговорив до вас устами цієї дитини, — зворушено промовив Залізняк і, підвівши Прісю з землі, притулив її голову до своїх грудей.
— Готуйтеся ж і чекайте, коли я скажу: "Пора!" — сказав наприкінці Залізняк. Тієї ж ночі Залізняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з'єднатися громадою й наготувати колодіїв та списів, бо й сліпий тепер бачить, що тільки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних і нерішучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликів Залізняка: його приголомшив вигляд умираючого...
Селяни, збуджені словами запорожців, підбадьорились, в очах у них заблищала відвага, щоправда, їх, непідготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довідається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, ніхто не сумнівався.
— Ось що, друзі, — сказав, від'їжджаючи, Залізняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навідається в Мотронинський ліс, у Вовчі Нори, а там уже покажуть, куди далі йти. Посвистом обізвіться, й знайдуться помічники: дадуть і товаришів за халяву і самі прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч і не час вилітати з своїх гнізд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.
Це остаточно підбадьорило селян. Усі дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залізняка й покладали на нього велику надію. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане місце для переговорів, бо розбійницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залізняк схвалив його намір і сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкінці він попросив селян, щоб в разі тривоги вони сховали батюшку в лісі, бо на ньому першому окошиться злість ляхів.