— Смерть, смерть усім — від старих до немовлят! — підхопила й пані Кшемуська. Обличчя її спаленіло, очі загорілися дикою ненавистю. Ці вигуки викликали в Найди зловтішне почуття.
— Бідолашні, — промовив Кшемуський, ніжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше відважне лицарство, — тут він глянув на отамана, — зуміє помститися за всі шляхетські сльози, зуміє відстояти шляхетську вольність і обернути збунтованих хлопів у безсловесне бидло, яким і призначив бути їм сам пан бог.
— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми відплатимо за всіх і за все! — палко вигукнув Найда.
Губернатор підняв келих за його здоров'я, і розмова знову перейшла на останні події. Кшемуський розпитував отамана про становище в Умані, про рух Залізнякових військ. Найда на всі запитання відповідав сміливо. Жінки теж з цікавістю слухали його розповідь, бо ж вона стосувалася всіх.
Трапеза вже скінчилась, як зненацька в кімнаті пролунав тихий, мелодійний дзвін.
То бив годинник, що стояв на виступі величезного каміна. Відзначаючись рідкісною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди...
Він мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.
Било шосту годину, і разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Ісус Христос і чотири євангелісти.
Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потім несподівано промовив:
— А вночі й опівдні виходять усі дванадцять апостолів.
— Так, так, — підтвердив Кшемуський. — Але хіба пан раніше бачив цей годинник?
— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подібний до нього...
— Подібних немає ніде, — посміхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спеціальне замовлення одного з князів Яблоновських.
— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найліпшого коня, що колись його бачив... Дивлюся — і мовби пригадую кожну колонку, кожне віконечко...
— Ні, ні! — похитав головою губернатор. — Пан міг бачити щось схоже, але тільки не цей годинник: такого більше ніде нема...
— Вранці і ввечері він грає молитви, — додала, зітхнувши, господиня. — Ах, мій Стась так тішився ним. — При цих словах в її голосі забриніли сльози;
пані закрила обличчя хусткою й відкинулася на спинку крісла.
— Ти втомилася, Ядвіго, ходімо я відведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, підводячись з місця. — Вельможне панство пробачить... Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.
Найда й Дарина поквапилися виявити свою цілковиту згоду, і губернатор вийшов з трапезної, обережно підтримуючи дружину.
У покої лишилися тільки Найда, Дарина й Текля. Бесіда знову перейшла на страхіття, яких нібито зазнала Дарина у гайдамаків.
Отаман слухав розмову двох дівчат неуважно, не беручи в ній участі; він підходив то до дверей, з яких видно було довгу анфіладу покоїв, то до картин, що прикрашали стіни, то знову повертався на своє місце.
— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.
— У Лебединському монастирі, — відповіла Дарина.
— У Лебединському монастирі? — Текля зблідла й промовила крізь сльози: — Ох, там же загинув і мій коханий Фелікс! Гайдамаки по-звірячому вбили його, встромивши ножиці в горло.
— То це був наречений панни? — мимохіть скрикнула Дарина. — Боже мій! А я не знала...
— Хіба панна бачила його? — жваво спитала Текля.
— Ні-ні, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це... Тут до трапезної ввійшла покоївка й покликала Теклю до пані Ядвіги. Текля перепросила гостей і слідом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самі, Дарина швидко нахилилась до Найди і пошепки спитала:
— Коханий мій, що з тобою? Ти чимось стривожений?..
Отаман провів рукою по чолу і з надзвичайним хвилюванням заговорив:
— Щось дивне діється зі мною... — а що — не можу тобі пояснити... Цей замок... Адже я ніколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме мені... немовби він снився мені колись... немовби уві сні я ходив цими покоями... От я сидів тут і слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серці шепотів: "Встань, подивися, там, за цією трапезною, має бути покій, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарі з позолоченою зброєю". Я підвівся, глянув — і побачив той покій, — усе в ньому було так, як нашіптував мені таємний голос.
— Тут немає нічого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.
— Ні, ні, — з гарячковим хвилюванням перебив Ті Найда, — не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне коїться зі мною... В голові наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте... — Отаман схвильовано пройшовся по кімнаті. — От і цей годинник... Я ладен дати голову собі відрубать, що бачив його колись... Невже ж це міг бути сон?
Найда зупинився перед дівчиною і задумався.
— Чому б і ні? Бувають такі віщі сни, про них розповідається і в святому письмі. Може, тобі судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.
Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.
— Стривай, — зненацька сказав він. — Ходімо зі мною туди... у той покій... З його вікон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубів...
Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пішла слідом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покій, справді обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вікна.
Придушений зойк вирвався з грудей отамана, він закрив рукою очі й прихилився до стіни.
Панна виглянула у вікно: перед ним височіла башта, на якій сиділо безліч голубів. Дарині стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дівочих очах промайнуло щось світле й радісне.
— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твій названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись із батьками в цьому замку!
— Ай справді! — з полегкістю зітхнув Найда, одводячи руки від обличчя. — Ох, рідна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рівноваги сльози цієї пані, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Мені стало шкода її, Дарино. Мені згадалась і моя мати... в калюжі крові... Вона захищала мене до останнього подиху...