— Добре... А хто ж вони?
— Брехали багато... Ну, та сам побачиш — хлопець і дівчина.
— Хлопець і дівчина? — перепитав Залізняк.
— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.
Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.
Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум'янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.
— То це шпигуни? — промовив Залізняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?
— Та вони, либонь, казали, — зніяковіло зауважив старший запорожець. — Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили... За таких, бач, обставин попалися... Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували...
— Гай-гай! — усміхнувся Залізняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?
Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.
— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, — він підморгнув у бік запорожців, — у гості потрапити?
— Заблудилися в лісі з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити... Спершу хотіли роздивитись... підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.
Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:
— Вони свято виконали свій обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху...
Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.
— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.
— Ой мати божа! — скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.
— Хіба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.
— Авжеж, діти...
— І батько?.. — у відчаї сплеснула руками Пріся.
— Прийняв мученицький вінець.
Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам'яті, вона тихо, безутішно заридала.
— Недолюдки, христопродавці, гаспиди! — хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..
— Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька... А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе. Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці. У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.
— Ну, панове, одведіть дівчину до людей, — звернувся Залізняк до запорожців. — Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.
— Беріть і життя моє! — з запалом відповів Петро. Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.
— Доброго здоров'я, батьку! — привіталися козаки. — Що скажеш?
— А ось що, брати, — відповівши на' привітання, заговорив Залізняк. — Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, — тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.
— Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! — заговорили разом козаки.
— З лісу теж не випускати нікого! — додав Найда. — Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть відповідь: "Лисянський титарі" — "Куди?" — "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" — "Чумаки з Криму!" — "Що везете?" — "Сушену тараню!"
— А якщо хто помітить ляхів і не зможе зупинити їх, — вів далі Залізняк, — то хай тричі вистрелить із мушкета, і кожен, хто почує постріли, хай повідомить іншому, а той повинен негайно послати гінця до нас. Розумієте, дітки?
— Розуміємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!
— Віримо, друзі! — Найда і Залізняк підвелися. — Нам і вам, однаково всім, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи міняються: ви — останні орли України. Віддамо ж, друзі, все, що маємо, — і життя, і душу, щоб хоч цього разу вирвати батьківщину з кайданів!
— Амінь! — разом відповіли запорожці.
Усі міцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожці вийшли.
Залишилися тільки Залізняк і Найда. Обидва якусь мить мовчали.
— Ну, друже, — глибоко зітхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скінчили, залишилося тільки вирішити нам поміж себе: на які міста зараз рушати? Перш ніж ми нападемо на Умань, треба взяти кілька менших міст, щоб наше військо повірило в свої сили і щоб нагнати страху на ляхів... У Чигирині й Жаботині зібралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?
— Згоден!.. Але ось що, друже: перш ніж ми гомонітимемо про справи, я хотів тобі сказати про одну приватну річ! — Найда відкашлявся. — Підіймається буря, жіночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи... От я й вирішив, що неодмінно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козаків... Гірко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як інші...