Спокій й мужні його слова так розлютили улана, що він позеленів, задихнувся і якусь мить не міг вимовити й слова.
— То ти не пристаєш до унії? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.
— Ні, — рішуче відповів батюшка.
— Чому?
— Бо не хочу зрадити віри мого народу, віри батьків моїх.
— Ключі від церкви! — крикнув довудца.
— У мене їх немає! — тихо відповів священик.
— Ключі! — несамовито заревів шляхтич.
— Присягаюсь... У мене їх немає... та я б і не дав... Хоч би які ти муки вигадав... я їх за благо прийму: вони стануть мені блаженством...
— Повісити його!
— Благослови тебе, господи, сину мій! — підняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш мені путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою...
А в церкві, після того, як пішов батюшка, титар з дідами кинулись у вівтар і ризницю, щоб винести священні речі й надійно сховати їх. Усі церковні облачения, срібні й кипарисові хрести, плащаниця, срібні канделябри, лампади й ікони в окладах виносилися з вівтаря і з самої церкви, передавалися парафіянам, а ті розносили священні речі по селу й ховали, а срібло закопували в землю.
Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолі ковчег із освяченими дарами. Торкнутися цієї святині ніхто не зважувався, а тим часом найпекучіша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її від напасників-уніатів, тому що без цієї святині ксьондз не міг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в уніатський костьол.
Час минав. До церкви, дедалі наростаючи, долинали з вулиці крики й тривожний гомін. Били на сполох... Сумні, мірні звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звістку.
— Боже! Що ж робити? — у відчаї заволав титар. — Ось-ось увірвуться вороги... Я вже чую тупіт... І тоді все загинуло... Діду, ви старший... Візьміть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, і загорніть у неї дари.
— Недостойний, недостойний я, грішний, і торкнутися, — застогнав дід. — Може б, ви, Охріме? — звернувся він до свого товариша. Але той покрутив головою і перелякано замахав руками:
— Ой на бога! Що ви? Адже мені з моєю скверною... і підступитися гріх! Нікому це зробити, пане титарю, опріч вас...
— Oй що ж діяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грішний... недостойний... оскверню своїми руками... Не за себе я боюся... Хай би мене й грім небесний за моє зухвальство убив. тільки б урятувати храм... Але осквернити святиню... Не смію, не смію!!
В цю мить біля самої церковної огради пролунав кінський тупіт.
— Рятуйте дари! Замкніть церкву! — крикнули обидва діди, беручи на засув вхідні двері. Титар розгубився: він кинувся був до малого притвору, щоб замкнути двері, та потім мерщій повернувся у вівтар і впав на коліна перед запрестольним образом:
— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!
Він підвівся блідий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв із жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку і з належною обережністю зав'язав. Перед ковчегом він упав був ницьма, але діди квапили, бо зовні посилився гомін. З таким же трепетом і благоговінням зняв титар з престолу ковчег і загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцінну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежі, титар обережно вийшов у сінці й попросив діда виглянути, чи немає поблизу ляхів. На щастя, виявилося, що стукіт і гомін зчинились од возів, на яких селяни поверталися з поля. Господарі зупиняли коней біля церковної огради, а самі бігли до своїх хат, щоб дізнатись, чи не сталося чого з їхніми сім'ями. Таких возів стояло вже чотири, під'їжджав п'ятий.
— Поспішай, пане титарю! — сказав дід. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.
— Замкни ж двері на засув і на замок... Ключі забери... І мерщій за мною! — сказав титар і квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бічну хвіртку, а звідти в провулок і зник із дідом у буйній гущавині левад...
Тим часом звістка про наїзд докотилася на царину; найближчі встигли приїхати, деякі пішки бігли в село, сповіщаючи зустрічних хуторян про наглу біду, а інші, щоб повідомити односельців, подалися на сіножаті й дальні ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах, і двоє верхівців помчали його розшукувати.
Тільки-но титар з дідом сховалися в провулку, як до церковної огради підскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шість розпряжених возів, бо на конях в усіх напрямах помчали хлопці й дівчата. На цвинтарі біля замкнених дверей церкви юрмилося чоловік дванадцять літніх статечних господарів. З найближчої вулиці й з поля поспішали люди.
— Відімкніть церкву! — крикнув довудца селянам, які сиділи на паперті. Ті встали, скинули шапки й, перезирнувшись поміж себе, нічого не відповіли.
— Відімкніть! — ще голосніше крикнув шляхтич. — А ні — всіх посаджу на палю...
— Змилуйся, пане, — відповів статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми відімкнемо, коли в нас ключів немає?
— Ага! У вас ключів немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.
— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря...
— Ведіть титаря!
Селяни переступали з ноги на ногу, але ніхто не рушав з місця.
— Сокир! Рубайте двері! Чуєте? Зараз же мені рубайте двері!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — і він, стиснувши коня, помчав до дверей.
Селяни зімкнулись і заступили дорогу, замахнувшись на коня ціпками. Кінь рвонувся вбік і мало не скинув з сідла завзятого улана.
— Церкви не дамо! — глухо обізвалися з натовпу.
— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посічу! — і він, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало більше й що вони зімкнулися щільною лавою, миттю повернув до воріт і крикнув на все горло:
— Гей, сюди! До зброї!
На цей крик до нього підскакав гусар.
— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всі, як один, кинулися до титаревого двору.
Довудца й гусар шарахнули від натовпу вбік, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вільний, і селяни, не звертаючи уваги на гусарів, кинулись прямо до титаря. Вони не помітили навіть, що з протилежного боку майдану мчав .новий загін, чоловік з двадцять драгунів, на чолі з осавулом полковника Стемпковського; осавул повідомив довудцові, що губернатор уже виїхав із замку в супроводі сотні команди й прибуде сюди через півгодини найпізніше.