— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан... а проти кулака суддею може бути тільки кулак... Атож, кулак! — гірко підкреслив Левандовський і замовк. Груди його важко здіймались, у горлі щось клекотіло. Левандовський одним духом випив келих і, віддихавшись, заговорив знову: — Місяців зо два тому панові Кшемуському захотілося трохи розважити гостей і "пожартувати" з мене... Коли я був у нього на дикому, огидному бенкеті, він наказав своїй розбійницькій банді вчинити нічний наїзд на мій хутір, знести все дощенту, спустити став і саме місце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й сліду житла. Дружину й немовля схопили сонних... Челядь перев'язали й розвезли... а потім, вчинивши цей страхітливий розбій, губернатор запросив гостей разом зі мною на прогулянку в мій хутір... Я знепритомнів, коли побачив, що все знищено. Більше місяця був несповна розуму, та, на лихо, моя міцна натура перемогла... а дружина... моя сердешна, моя єдина Ядвіся й немовлятко... не витримали й померли... Були ось... біля моїх грудей... і загинули... з примхи звіра... А він живе, пересичуючись всілякими втіхами... глумиться з чужих, сліз... Моєї ж розради... мого ангела... мого щастя... немає на світі!.. Нема, й ніхто не може мені повернути їх! — Левандовський закрив очі рукою і довго сидів нерухомо, охоплений пекучою тугою і образою...
— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом і витер хусточкою очі. — І я тепер від щирого серця вірю кожному панському слову... Його мосць на собі зазнав те, що терпить майже щоденно народ... Правда, він більше звик до терпіння, але і йому тяжко... А панові господь послав випробування й зберіг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрібне тут. Так указує промисел божий...
— Я скоряюся йому, панотче, в тій же надії... Ось і цей дар... ціну крові... я прийняв... щоб бути корисним хоч чим-небудь бідолашному людові... Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були мені в цій справі помічником... Що ж до церковної руги й всіляких господарчих потреб, то від мене ви матимете все... А чи не пробували обернути вашу церкву в уніатський костьол? Таке насильство нині повсюдно твориться...
— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.
— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права і ваші, і вашої церкви... А селянам я хочу здати всі економічні землі споловини, по-сусідськи... Я їх вважаю за своїх добрих сусідів — мені багато тепер не треба, — так і перекажіть своїм парафіянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю... Та говорити з натовпом по щирості незручно... то я вже покладаюся на панотця...
— Скажу! Скажу! Як же не поділитися такою радістю? Така благостиня їм і не снилася... Справжнього благодійника їм послав господь... Зглянувся на сльози сиріт, на стогін матерів... Тобі, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — і батюшка, підвівшись з крісла й простягши руки до ікони Остробрамської богородиці, що висіла в кутку вітальні, впав на коліна.
Левандовський кинувся підняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, і в пана, і в старого священика, по обличчю текли щасливі сльози...
Пізно вийшов лисянський священик від нового пана. За садибою його зустрів титар з двома дідами. Вони весь час стерегли батюшку в засідці, чекаючи в страшенній тривозі, чим усе це скінчиться. А на леваді в титаря уже зібралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторів, щоб дізнатися про новини і в разі потреби допомогти.
Вісті, принесені батюшкою, громада зустріла з недовір'ям. Усі вбачали в щедрості нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповів людям про невтішне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з більшим довір'ям поставилися до його обіцянок.
Радісний настрій запанував серед мешканців Лисянки; через годину після повернення батюшки все село вже знало про несподіване щастя, послане Всевишнім, і зібралося в садибі Данила Кушніра. Ніколи ще рада не була така багатолюдна й ніколи ще так не світилися щастям очі селян! Як тільки блиснув перший промінь сонця, отець Хома запросив усіх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радісний дзвін, і все село, з старезними дідами, з хворими, з дітьми, широкою рікою попливло у відчинені двері яскраво освітленого храму...
Другого дня пан Левандовський зібрав селян і оголосив, що всі поля й сіножаті земель Лисянського ключа віддає їм споловини, а пасовиська просто так і що, крім того, решту податків — подимне, шляхове, річкове, хлібне, церковне та інші, скасовує зовсім, а церкву їхню бере під свій захист і заступництво. Благодіяння ці були такі великі, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не сміючи поворухнутись, і тільки тривожні погляди спідлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнів: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнітюча тиша, яка зовсім збентежила Левандовського.
— Може, ви, панове громадо, не задоволені? — сумно спитав він.
— Спасибі! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, панові вік довгий! — несміливо обізвалося кілька голосів.
— Вік довгий! — підхопили інші, вже .трохи дружніше.
— Ви, панове, начебто не довіряєте мені, — вів далі господар. — То ось що:
оберіть своїх виборних і розмежуйте поміж себе, за згодою, мої лани й сіножаті... А за побажання мені здоров'я — велике спасибі, а також зичу вам здоров'я і всякого добра... Тільки насухо зичити — не випадає... То йдіть до корчми, і хай орендар викотить на громаду цілу бочку горілки від мене.
— Спасибі! Оце пан, так пан! Дай, боже, панові! Ну й пан! Спасибі! Спасибі! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомоніла юрба, підкидаючи шапки вгору, і посунула до корчми.
Дозвіл пана зараз же взятися до поділу його ланів і запропоноване частування одразу розвіяли всі сумніви й викликали в натовпі шалену радість. Горілка розпалила серця ще більшою втіхою.
Даремно диякон, який не схотів навіть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян і збити їх із мирного настрою; його не слухали.