Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту і вдивляючись розширеними очима в сліпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стіни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи від думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлі, довудца. Минали хвилини, які здавалися дівчині вічністю... Раптом десь поблизу, мало не біля неї, почувся глухий звук від падіння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась і хотіла була кинутися в глиб двору, та в неї підломилися ноги... Вхопившись за стіну руками, втікачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарешті озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тінь... Майже інстинктивно дівчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кілька кроків, як за прочиненими дверима однієї з келій, що тяглися вздовж стіни, почулося борюкання й збуджені, захекані голоси.
— Ні, шельмо, не втечеш, — хрипів грубий голос.
— Пусти! — кричала якась жінка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалія... Я католичка... Я привела вас сюди...
— А дідько з тобою, Євлалія ти чи Мотря!.. Ти мені сподобалась — і край!
— Ой рятуйте! — заверещала Євлалія, борсаючись у темряві. — Я піду до пана довудци... Ти відповіси за насильство!
Євлалія вискочила з сінешніх дверей, — жовнір за нею.
В цю мить спалахнула блискавка й освітила блідим холодним сяйвом і Євлалію, що борюкалася з жовніром, і Дарину, що притиснулася до стіни...
— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалія. Жовнір скам'янів від несподіванки, у нього в голові блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалію живою, то вона викриє його в злочині, за який доведеться поплатитись головою.
— То ти доносити, гадюко? — прошипів він і встромив їй у спину кинджал. Євлалія несамовито закричала і впала крижем до ніг Дарини, а жовнір щез у нічній пітьмі.
Недовго стогнала Євлалія, — швидко слабнучи, вона ще зітхнула раз-другий і затихла... Минали найзручніші для втечі хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотіла:
— Божий суд! — Нарешті вона озирнулась і помітила, що на сході небо почало потроху яснішати... Принаймні, добре вдивившись, тепер уже можна було розрізнити на темному тлі неба обриси всіх п'яти бань храму... Треба було взяти себе в руки й негайно діяти...
Дівчина обережно, але швидко рушила до брами. Підкравшись, вона побачила, що четверо жовнірів, певно, п'яних як ніч, спали, простягшись долі, а брама була не тільки не замкнена, а навіть трохи прочинена.
Не тямлячи себе від радості, Дарина підбігла до неї і, не помітивши в чорній пітьмі під склепінням брами дозорця, що теж спокійнісінько спав, наступила йому на руку. На щастя, він не прокинувся, тільки промимрив якусь лайку й відсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипіла, але не піддалася... Нараз панні причулись якісь підозрілі звуки, схожі на тихий стукіт... Холодний піт виступив у неї на чолі, відчай подвоїв сили, й вона нарешті розчинила браму настільки, щоб прослизнути в щілину...
Підйомний міст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався ліс. Переходити міст і греблю, коли ось-ось мало зійти сонце, було небезпечно: по високій стіні могли ходити вартові... Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпеці. Зупинившись на мить під дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась і кинулася бігти... Та ледве дівчина вскочила у вологу пітьму під вербами, як її схопили ззаду чотири залізних руки й накинули на голову важку кирею...
XVIII
Грізні вісті, що їх привіз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще раніше були налякані погрозами Гершка й після його несподіваної втечі ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невідворотна, вже стояла зовсім поряд і примушувала стискатись серце від жаху. Зараз селяни були вільні від роботи: хліба, навіть пізню гречку, вже давно посіяли, а жнива ще не починались. Правда, підходив час орати толоку, готувати ниви на майбутній господарський рік під озимину, та про це майбутнє ніхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян відчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали більше гнобити, — гніт і поневолення народу були явищем не новим і за останнє десятиліття досягли, мабуть, свого апогею, — та докотилася звідкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати і себе, і православну віру від погибелі.
А втім, такі чутки виникали вже не раз і пробуджували в пригнобленого селянина надію, проте ненадовго. Невеликий загін захоплених волелюбною мрією селян під керівництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремію, але, зруйнувавши й спаливши кілька панських маєтків та перевішавши з півсотні економів, зрештою зазнавав поразки від сильнішої польської команди. Після кожного такого гайдамацького заворушення й страхітливої за нього розплати народ втрачав надію на визволення й під непосильним тягарем лиха дедалі нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як і раніше, прагнув помсти.
За останні п'ять років припинилися навіть гайдамацькі виступи, тому пани, посесори й економи були переконані, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до під'яремної худоби, нічого не боячись. Та з весни помітили, що "бидло" немовби ожило, підняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грізному мовчанні відчувалася стихійна сила, яка примушувала і економів, і посесорів утримуватись від канчуків та паль; польські урядовці вважали, що ці настрої селян є наслідком московського вітру — хоч насправді цього й не було, — і до появи конфедерацій уникали рішучих заходів.
Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебільшого ж збиралися гуртками й гомоніли поміж себе про нові чутки, занесені з ярмарків, з цвинтарів, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдиві відомості про те, що скрізь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покінчити з панами й назавжди визволити православну церкву від католиків та уніатів, пристануть і запорожці... Саме ці чутки й єднали людей, і підносили їх дух.