Не тямлячи себе від радощів. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того місця, де він учора серед розкиданого сухого гілля побачив дубовий пеньок.
Аркадій не відставав од нього.
Хвилин через п'ять вони відшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радісно скрикнув:
— Тут, тут! Без сумніву, він...
Аркадій зупинився поруч з Найдою і вхопився рукою за груди. Од великої радості він не міг вимовити й слова.
Сонце ще не зійшло, але все довкола було добре видно.
— Він, він! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки—і широкі, старі, й молоді, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тієї сосни. Тільки шматочки кори та обрубане гілля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землі, заглушила все під собою, і з цього боку валяється й гілля. Бачиш, скільки його, і це незаперечне доводить, що саме в цей бік була нахилена жива половина дуба... Бачиш, усі дерева валили в той бік, до степу, і там уже очищали їх від кори й гілля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бік, то його тільки туди й можна було валити, тому він і впав у бік лісу, тут його й очистили.
— Воістину все це так! — промовив Аркадій. — Подякуймо ж господові, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогодні ввечері й назад вирушимо. Незабаром зійде сонце, треба вже відрахувати кроки!
Найда стрепенувся.
— Правда, — погодився він, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.
— Що ж, мені здається, це не важко встановити. Адже сосни в лісі ростуть так, що стовбур їх лишається голий і тільки на вершині розростається гілля, отже, похила сторона дуба могла вільно рости майже до цієї зрубаної сосни, своєї найближчої сусідки. — Аркадій відміряв од пенька сосни невелику відстань, кроків п'ять чи десять.
— Так! — погодився Найда. — В усякому разі, якщо ми й помилимося, то всього на кілька кроків уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
— Тепер я побіжу за списами, заступами, сокирами, за всім знаряддям. Сонце ось-ось зійде!
Аркадій побіг до скелі, біля підніжжя якої вони склали всі свої речі, й за кілька хвилин повернувся назад.
Від позначеного Аркадієм місця товариші голосно, щоб не помилитися, почали відраховувати кроки. Взятий напрям повів їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лічбі й напрямі, товариші жодного разу не поглянули кудись убік і, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрівши ніякої перепони, глибоко ввійшли в м'яку землю.
— Далі! — уривчасто крикнув Найда, відчувши, що його охопив жах від самої тільки думки про те, що й тут їх могла спіткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кількох місцях землю, вони нарешті намацали щось тверде.
— Камінь! — вигукнув Аркадій.
— Камінь! — підхопив Найда і, швидко копнувши кілька разів, справді побачив сіру камінну брилу.
— Тут! — разом крикнули приятелі.
— Хай буде благословенне ім'я господнє! — промовив Аркадій, скидаючи шапку.
— На віки вічні! — тремтячим від хвилювання голосом відповів Найда. — Тепер я вірю, що господь допоможе нам знайти скарб!
Обидва глибоко зітхнули, випростались і тільки тепер підвели голови й озирнулися довкола.
Друзі стояли на досить високому горбі. З того боку, звідки вони йшли, підйом був ледь помітний, а з протилежного — набагато крутіший.
Вершина горба була гола, й тільки на її східному боці росли, сплітаючись корінням, дві старі сосни. З горба далеко виднівся степ, поруб і річка...
— Ну, та й привільне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадій. — Ех ти, друже мій, і як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узліссі, то на вершині якогось горба чи біля його підніжжя, одне слово, в такому місці, з якого і в лісі можна б бачити і схід, і захід сонця?
— Поночі, брате, і в своїй хаті заблудишся, а в чужій і поготів, — усміхнувся Найда. — І так без божої допомоги ми б не второпали цієї записки. Одначе помовчімо. Дивись, край неба уже червоніє, зараз зійде сонце.
Товариші завмерли, чекаючи цієї миті.
За кілька хвилин на видноколі, саме поміж двома соснами, виринув край вогненного диску...
— Сюди, праворуч, поміж цими двома соснами. Лічи! — кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадій попростував за ним, голосно відраховуючи кроки.
Відлічивши п'ятдесят кроків, приятелі опинилися біля підніжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввійшли в ліс, обігнули велике дерево й побачили перед собою на відстані п'яти-шести кроків великий сірий камінь, весь оброслий мохом, — він у вигляді конуса виступав з-під землі.
— Тут, тут! Напевне, під цим каменем! — вигукнув Аркадій і побіг. Найда теж прискорив ходу, підійшов до каменя й промовив:
— Сімдесят п'ять! Сімдесят п'ять кроків! А в записці сказано сімдесят три!
— Це байдуже! — заспокоїв Аркадій. — Його крок міг бути ширший за наш. — Не інакше, як тут!
— Стривай, тепер уже будемо діяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку.
— А що в ній сказано?
— Та ось! — Найда дістав із-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому місці на Петра й Павла й відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, там побачиш..."
— Ну, що ж побачиш?
— Та тут клаптик відірвано...
— Гм... Шкода!.. А великий був клаптик?
— Ні, ось поглянь, тут ріжок, не вистачає одного рядка, не більше.
— Побачиш! Гм... Тут нічого цікавого, крім каменя, не побачиш! — сказав Аркадій, уважно роздивляючись довкола. — Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?
— Я теж думаю, що скарб під каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказівка на місце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому місці, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крім цього каменя, нічого примітного: земля рівна, ані горбочка, ні рову, ні ями, — стирчить тільки цей камінь, отже, під ним і закопано скарб.
Аркадій якусь мить помовчав, зважуючи Найдині слова, і потім рішуче сказав:
— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано місце, де сховано скарб;