До церкви ввели нарешті й молодих черниць. Попереду їх з блідим обличчям і палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.
— Що це? Черничка в світському одязі? — здивовано вигукнув він, не одриваючи очей від гарного, сповненого благородства обличчя дівчини й стрункого її стану. — Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона мені не могла послати.
— Та й гарна ж достобіса! Га! — товариші підтримали пана Фелікса, милуючись Дариною.
— Хто ти, красуне? — спитав дівчину пан Фелікс, простягаючи до її підборіддя свою замазану кров'ю руку.
— Я російська піддана, — відсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, і прошу пана, в ім'я лицарської доблесті, поставитися з повагою як до мене, так і до нещасних, ні в чому не винних сестер моїх по народності й по вірі.
— Ага! Он ти хто! — підскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росія ставить нам королів і хоче разом з ними загнуздати наше вільне, благородне лицарство? О, сто перунів! Не буде цього повік! Як бога кохам, ми самі крулі! Конфедерати це доведуть і зітруть на порох схизму... Плювати ми хотіли на універсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобі покажу, як із шпигами розправляються! Канчуків!
Троє жовнірів кинулися до панни. Вона зблідла й випросталась.
— Зупини, пане, катів! — підвищила Дарина голос. — Ти свавіллям і розбоєм губиш свою вітчизну... Під Києвом стоїть п'ятдесят тисяч грізного війська... Вони чекають тільки приводу, щоб ринутись на вас... А який же кращий привід, як не ця нечувана наруга, — вказала дівчина рукою на зруйнований вівтар, на скинуті ікони й на трупи, — який кращий привід, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привід, як не образливі проти могутньої монархії слова?.. Адже коли рушать сюди війська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на віки вічні попрощається із своєю волею і долею!
Смілива мова дочки обозного справила враження.
Її слова про війська, що стоять на кордоні, примусили всіх боязко озирнутися, а ксьондза навіть присісти; та Голембицький, який злякався більше за інших, не хотів цього показати...
— Ще смієш погрожувати? — скажено затупотів він ногами. — Канчуків!
— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нікому не дамся на наругу! — і вона замахнулася кинджалом, націливши вістря собі в груди.
Жовнір відскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.
— Бач, гадюка! — мовив уже стриманіше довудца. — Прив'яжіть її до тієї колони й лишіть — хай охолоне... А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них ці потворні ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.
Скуфійки й клобуки вмить були зірвані. Незаплетене в коси, підстрижене волосся розсипалося по дівочих плечах, бліді личка від чорного одягу здавалися ще блідішими.
— Непогані на вроду! — Голембицький обвів свої жертви задоволеним поглядом.
— Біленькі, пухкенькі, — захихикав улан.
— Он у тієї які губки — розкіш! — безцеремонно розглядав черничок третій, уже ожирілий шляхтич. — А ось у цієї оченята, наче в газелі, а носик, як виточений...
— Роздягти б їх, обшукати... — запропонував хтось.
— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмішці Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.
— Не соромтеся, панове, — відповів той, опустивши скромно очі, — справа військова... безпека того вимагає...
— Так, велебний отче, справді так, — загорлали і шляхта, і челядь, і жовніри.
— В такому разі, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.
— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на коліна приречені на ганьбу дівчата.
— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Ніч тепла.
— І нічого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.
— Краще вбийте! — голосили чернички.
— Роздягти! — сухо скомандував довудца.
Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.
XVI
Вечірнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега річки Саксаганки під'їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєні й одягнені в козацькі строї, обидва були високі на зріст, міцної статури, тільки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борідка та з-під шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводі ще по одному нав'юченому коневі. Це свідчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.
В'їхавши у річку й попустивши поводи, щоб розгарячені коні могли напитися, вершники озирнулися навколо.
Скільки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрії своїми квітучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Річка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу сріблястою змійкою і губилася за обрієм. Крім цієї сріблястої стрічки, ніщо не порушувало одноманітності квітучого степу...
Тільки птахи, що з голосними криками шугали в повітрі, сповнювали гомоном цей зачарований світ.
— Ну й простір! — мимохіть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повні груди розкішне степове повітря. — Ще наш, іще не відібрали!
Ніхто не впізнав би в цих могутніх козаках ієродиякона Мотронинського монастиря Аркадія та ченця Найду.
Аркадій скинув шапку і обмахнув нею своє розпашіле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах і виказало його чернечий сан.
— Ще наш, не відібрали! — з саркастичною посмішкою відказав Найда. Він уже мав вигляд справжнього козака: волосся було підстрижене за козацьким звичаєм, над різко окресленими губами чорніли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
— Не доберуться: зуби поламають.
— Правда твоя! Впадати у відчай нам іще не слід.
— Отож-бо й воно! А тепер за діло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комісарівка?
— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей і показав на північ. — Бачиш, на самому обрії бовваніє щось?..
— Ну, бачу...
— То це і є Савур-могила, а від тієї могили вже недалеко й Комісарівка: ще до ночі можна дістатися туди.
— Овва, чи не помиляєшся?
— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комісарівку і Савур-могилу запорожці завжди в польську Україну пробираються. Не раз я міряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!