Приїхавши на хутір, Дарина відразу пішла в свою світлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свічку, розчинила навстіж вікно й поклала голову на схрещені на підвіконні руки. Вікно її світлиці виходило на захід, і крізь нього мріли втопаючі в білому морі туману химерні плями лісів. Починало світати. З кожною хвилиною небо яснішало дедалі більше; у світло-блакитній глибині його тихо загорявся ясно-червоний відблиск і розливався по всьому небосхилу. І подібно до цього ніжного відблиску розгорялось і відчуття щастя в душі дівчини, сповнюючи вщерть її серце.
"Він кохає, кохає! — повторювала сама собі Дарина сотні разів. — Він покохав її з першого дня їхньої зустрічі, а вона не знала, і не здогадувалась, і сумувала, і тривожилась... А він думав, що вона не любить його, і пішов у монастир! Через неї пішов! Ні, не через неї! — гордо відкинула дівчина ганебну для козака думку. — Пішов він, зневірившись у визволенні вітчизни! Але тепер зневіра зникла, відчай змінився надією: орел стрепенувся, розправив могутні крила — він визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрія? Невже ж це здійсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часів Богдана, скликає козаків під свій прапор, і всі повстануть, усі, як один! Він вирве Україну з лядської неволі, й тоді прибуде до неї, і візьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очі свої видивиться, очікуючи його, висушить мозок свій, думаючи про нього!
А він? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирі повстання, серед небезпек, підступності? О, думає, думає! Скрізь, де б він не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як він її кохає, не кохав ніхто на землі! І щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Ніколи! Там, у тій келії, в ту страшну хвилину господь заручив їх, і вона не покине свого нареченого ніколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним і на смерть!"
Дарина витерла щасливі сльози.
Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батьківська воля, настирливість полковника, бажання самого Воєйкова... Що ж робити?
Серце дівчини защеміло, але радісні думки прилинули знову і заглушили її тривогу.
Тим часом небо розгорялося дедалі яскравіше, в глибині його вимальовувалися рожеві обриси легеньких хмаринок.
Кілька разів Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрімати.
"Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповісти, як вона страждала ці довгі місяці... Ні, ні, довгі роки, бо з тієї хвилини, коли Найда поїхав од них із Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповісти милому все, припасти до його гордого серця та так і померти разом з ним!"
Тільки вранці, коли сонце вже запалило верхів'я далекого лісу, Дарина трохи задрімала.
Прокинулась вона від того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом і переляком дівчина розплющила очі й побачила схилене над собою лагідне тітчине обличчя.
— Ото розіспалася, ледащо, — мовила з доброю усмішкою стара, помітивши, що її зусилля вже дали деякі наслідки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стріляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснідали. Та й батько якийсь похмурий сьогодні, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспішай. Розкажи, як там приймали вас учора.
При цих словах Дарина відразу пригадала все, що сталося вчора, і щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелі, обняла тітку й дзвінко поцілувала.
— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмішкою зауважила тітка, здивована такою незвичною жвавістю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спіймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?
— Спіймала, тітусю, спіймала не князя, а самого гетьмана!
— Бач, чого захотіла! — тяжко зітхаючи, промовила тітка. — Ну, вдягайся ж хутчій: батько чекає.
Тітка вийшла з кімнати, а Дарина почала одягатися. Усе горіло того дня у неї в руках, на серці було так легко, так ясно, що дівчині здавалося, ніби вона не ходить, а пурхає, і тіло її стало легким, мов пір'їнка.
Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радісна й сяюча пішла до трапезної. Тітка кудись вийшла — на столі стояв її незакінчений сніданок, — батько сидів у кріслі понурий, невдоволений і читав "Петербургские ведомости", привезені з Києва.
Дівчина привіталася й сіла за стіл.
Кілька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потім обернувся до Дарини й докірливо сказав:
— А я тобі, дочко, ще не подякував: спасибі за розумну бесіду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.
— Не розумієш! — похмуро вів далі генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила панові губернатору: "Гайдамаки своїх не чіпають", — передражнив він дочку. — Га?
— То й що? Хіба це неправда, тату?
— Правда, правда... Не з усякою правдою в очі лізь. Та й зовсім неправда, — вигукнув він, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбійник, і гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний війська її пресвітлої царської милості! По лісах із ножем не ховаюсь і добрих людей не грабую!
— І вони не грабують, вони за хрест святий ідуть!..
— Ха-ха! За хрест ідуть, — перебив дочку із злобним сміхом обозний. — А кишені не забувають. Розбійники, гвалтівники, лотри! Га! Ніякого послушенства знати не хочуть. Для них і шибениці мало!
— Батьку, та хіба ви забули про те, що казав нам отець ігумен і вся братія в Мотронинському монастирі? Хіба не крають вам серця страхітливі вісті, що їх приносять утікачі з польської землі? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпів ще ніхто на землі!
— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.