— Ні, тут можна голову розбити об гілля, я й так не відстану. Петро й Пріся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присівши й на хвилину. Грозові хмари повільно пливли над лісом, піднімаючись до зеніту. Раз у раз спалахували білясті вогні, на мить вихоплюючи з мороку страшні, волохаті чудиська, які стояли на шляху подорожніх. Пріся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралісу подвоювало її сили. Ще з півгодини минуло в напруженому мовчанні, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
— Назад!
Пріся позадкувала.
— Стій, не ворушись, — звелів Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барліг... безодня... провалля!..
Дівчина завмерла на місці, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бік, і вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула білим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев і згасла... Здалеку долинув глухий гуркіт.
— Грім! — прошепотіла Пріся.
Петро мовчки кивнув головою. У глибокій темряві од його кресала зірочками розсипалися іскри, нарешті трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип і освітив місцевість. Подорожні стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було зміряти, бо з дна його підіймалися високі дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще півкроку вперед, то вони обоє лежали б на дні урвища з потрощеними кістками. Петро й Пріся мимоволі позадкували.
— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотіла дівчина, тулячись до брата.
— І сам не знаю... ніколи не бачив ані цього урвища, ані просіки.
— Що ж нам тепер робити?
— Спробуємо йти понад краєм!
— Ні, ні! — Пріся вчепилася за братів рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо світанку, вже недовго... тут досить тільки оступитися — й смерть... ось і грім... може, мине гроза...
Справді, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лісі луна.
— Чуєш? — обізвалась після довгого мовчання Пріся. — І досі луна йде лісом... аж дивно.
— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись і собі до лісових звуків, які дівчина прийняла за луну від громовиці. — Ні, це щось інше... це не грім... здається, рубають ліс чи що?
Обоє почали уважно прислухатися.
Рівномірні звуки, справді схожі на удари, долітали відкілясь з глибини, ніби з-під землі, й виразно лунали в хвилини затишшя...
Подорожні відійшли на кілька кроків від страшного провалля й посідали на землю. Хоча Петро і втішав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лісах було легко заблудитися, а, крім усіх небезпек, які могли виникнути внаслідок цієї несподіваної пригоди, ще й поїздка до Умані по Сару відкладалася на невизначений час.
Тим часом удари почулися знову. Ці уаємничі звуки в глухому пралісі, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах...
— Петре! — прошепотіла Пріся, притискаючись тісніше до брата. — Що б це могло бути?.. Мені лячно!
— А ось, здається, що... — спроквола мовив Петро.
— Чи не молотять? — спитала дівчина.
— Що ти! — відказав Петро. — В глупу ніч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу... так... так... вставай, сестро, ходімо!
— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Пріся. — Адже це, може, нечиста сила!..
— Що ти? — засміявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лісовий хутірець, а може, й село недалеко! Це слава богу — ось що!
Дівчина радісно схопилася, і вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бік, звідки долітали глухі удари; незабаром уже й Пріся не сумнівалася, що це були звуки від ударів молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розібрати, що гупало відразу кілька молотів. Скоро перед подорожніми здалеку, в глибині яру блимнув маленький вогник, червонуватий і тремтливий, немов зірочка. Ці ознаки людського житла викликали в обох страшенну радість.
— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радісно вигукнула Пріся. Але Петро притримав її за руку.
— Тс... — прошепотів він. — Вогонь то вогонь, та біля вогню, напевно, й люди... тільки які? В лісі, та ще вдвох, не можна підходити так довірливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самі спершу підповземо і роздивимося, хто це й що.
Парубок прив'язав коней, потім ліг на траву й звелів Прісі повзти слідом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далі вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освітлював найближчі до яру ділянки лісу.
— Стій! — мовив нарешті Петро. — Тепер поповземо до урвища.
Безшумно, звиваючись по вологій лісовій траві, Петро й Пріся гадюками підповзли до самого краю урвища і, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.
Глибокий яр тут ширшав і утворював улоговину; дерева на дні її були вирубані, й на вільному місці розмістилося десять величезних кузень. Купи вугілля яскраво палали, освітлюючи всю улоговину й сусідні ділянки лісу. Біля кожної кузні метушилося по кілька голих до пояса людей. Одні велетенськими міхами роздмухували вогонь, другі підносили до палаючих горн лемеші, коси й залізні штаби, треті працювали біля ковадл, четверті виносили вже готові ножі й наконечники для списів і складали їх у купи. Ці купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усієї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне військо.
Молоти не замовкали, лише інколи чулись уривчасті слова ковалів. Недалеко від кузень хропло, розлігшись на землі, кілька таких самих напівголих велетнів.
Затамувавши подих, Петро й Пріся мовчки спостерігали протягом кількох хвилин цю сцену. Несподіване видовище вразило їх.
Для кого готували стільки зброї, наші подорожні зрозуміли відразу; але їм ніколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємні люди, які верховодять усім цим, володіють такими силами, що скрізь, по всіх ярах, по всіх пущах, йде гарячкова робота, мета якої — визволення вітчизни. А вони ще й досі стоять осторонь від боротьби...
— Це все він, Залізняк, сокіл, гетьман, — шептала Пріся, міцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, і образ Залізняка виростав перед нею, повитий якоюсь магічною, надприродною силою.