— Добрий день, сер, — сказав він. — Ви хочете зробити заявку? Звичайну заявку на необмежений видобуток?
— Так, — відповів Морисон.
— А де центр вашої ділянки?
— Що? Центр? Ну, скажімо, тут, де я стою.
— Дуже добре, — сказав робот.
Він витягнув сталеву рулетку, швидко відійшов від Морисона на двісті метрів і зупинився. Розмотуючи рулетку, робот ходив, стрибав і вилізав на скелі, окреслюючи квадрат зі стороною чотириста метрів з Морисоном у центрі. Закінчивши вимірювання, він на тривалий час застиг нерухомо.
— Що ти робиш? — запитав Морисон.
— Глибинні фотографії ділянки, — відповів робот. —Досить складна справа при такому освітленні. Ви не могли б почекати до ранку?
-Ні!
— Гаразд, якось дамо цьому раду, — сказав робот. Він переходив з місця на місце, зупинявся, знову
йшов, знову зупинявся. У міру того, як сутінки ставали густішими, глибинні фотографії вимагали дедалі більшої експозиції. Робот спітнів би, якби був на це здатний.
— Готово, — сказав він нарешті. — Це треба опрацювати. Ви дасте мені із собою зразок?
— Ось, — сказав Морисон, зваживши в руці уламок золотоносної породи й простягаючи її маркшейдеру. — Це все?
— Абсолютно все, — відповів робот. — За винятком того, що ви не представили мені Пошуковий акт.
Морисон розгублено заморгав.
— Чого не представив?
— Пошуковий акт. Це офіційний документ, який свідчить про те, що ділянка, на яку ви претендуєте, відповідно до урядової постанови, не містить радіоактивних речовин у кількостях, що перевищують п'ятдесят відсотків загальної маси на глибину до двадцяти метрів. Проста, але необхідна формальність.
— Я ніколи про неї не чув, — сказав Морисон.
— Її зробили обов'язковою умовою минулого тижня, — пояснив маркшейдер. — У вас немає акта? Тоді, боюся, ваша звичайна необмежена заявка недійсна.
— Що ж мені робити?
— Ви можете замість неї оформити спеціальну обмежену заявку, — сказав робот. — Пошуковий акт для неї не потрібен.
— А що це означає?
— Це означає, що через п'ятсот років усі права на ділянку переходять до уряду Венери.
— Згоден! — вигукнув Морисон. — Я згоден! Чудово! Це все?
— Абсолютно все, — відповів маркшейдер. — Я візьму цей зразок із собою і віддам на терміновий аналіз та оцінювання. За ним і за глибинними фотографіями ми зможемо обчислити вартість вашої ділянки.
— Пришліть мені що-небудь відбиватися від вовків, — сказав Морисон. — І їжі. І ще, я хочу "Особливий старательський".
— Гаразд, сер. Усе це буде вам телепортовано, якщо ваша заявка виявиться досить коштовною, щоб окупити витрати.
Робот вліз у вихор і зник.
Час минав, і вовки знову почали підкрадатися до Морисона. Вони огризалися, коли він жбурляв у них камінням, але не відступали. Роззявивши пащі й виваливши язики, вони поступово наближалися. їх відокремлювали лише кілька метрів.
Раптом вовк, що повз попереду, завив і відскочив назад. Над його головою з'явився блискучий вихор, з якого випала гвинтівка, ударивши його по передній лапі.
Вовки кинулися навтьоки. З вихору випала ще одна гвинтівка і велика скриня з написом "Гранати. Поводитися обережно", потім ще одна скриня з написом "Пустельний раціон К".
Морисон чекав, пильно вдивляючись у блискучий вихор, що проплив небом і зупинився метрів за триста від нього. З вихору з'явилося велике округле мідне дно. Устя вихору почало розширюватися, пропускаючи велетенську мідну опуклість. Дно вже стояло на піску, а опуклість усе росла. Ось, нарешті, вона показалася вся. Серед безмежної пустелі здіймалася гігантська вигадлива мідна чаша для пуншу. Вихор піднявся вгору й завис над нею.
Морисон чекав. Пересохле горло пекло. З вихору в чашу почав стікати тонкий струмінь води. Морисон усе ще стояв нерухомо.
А потім почалося. Струмінь перетворився на потік, ревіння якого розігнало усіх шулік та вовків. Цілий водоспад падав з вихору в гігантську чашу.
Морисон, накульгуючи, побрів до неї. "Треба було попросити флягу", — промовляв він до себе, змучений страшною спрагою, наближаючись до чаші. Ось, нарешті, перед їм стояв "Особливий старательський" — вищий за дзвіницю, більший за будинок, по вінця наповнений водою, що була дорожчою від золота. Він повернув кран біля дна чаші. Вода змочила жовтий пісок і струмками побігла вниз по дюні.
"А все ж варто було замовити склянку або чашку", — подумав Морисон, лежачи на спині й ловлячи відкритим ротом струмінь води.