— А то якого?
— Не хоче тобі записати свого маєтку.
— Ну, отче, се дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж ближчому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнішому?
І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно поважний вид. Його невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волоссям, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур, з рубіновою шпилькою в краватці, виглядала мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит життям і цинізм. На гладкому низькому чолі ніяка поважніша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матері о тім, що о. Нестор є його батьком, не зробили на нього ніякого вражіння. Він підозрівав, що його мати грає сю комедію з тупоумним старцем в тій цілі, щоб склонити його до уложення заповіту на його користь, і для того взявся по-свойому піддержувати її роль.
— Ах, отче, якби ви знали, як я потребую грошей, багато грошей! — говорив він патетично. — Адже ж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хочеться, гуляти хочеться... Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхаються. Щастя, розкіш і радість з кождого вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, товариство... ну, чого ви так скривились? Певно, ви, яко старий целебс, того не розумієте. А все-таки не бійтесь! І ви в молодших літах потрафили дещо! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу...
О. Нестор не видержав. Ся цинічна бесіда молодого панича збентежила його душу, відкликнулась в ній усею силою обурення, на яке тільки він був спосібний. Зірвався зі свого місця, випрямився перед Адасем, вищий від нього о цілу голову, і, хоч увесь тремтів, мов тростина на вітрі, крикнув, задихаючись:
— Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері і... і...
Та тут не стало в нього сили. Нерви взяли своє. Він оп'ять упав на крісло, похилив голову і, закриваючи лице долонями, захлипав, як дитина.
Адась стояв на місці. Цинічний усміх не щез з його лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ з ним притрафився.
— Ого-го! — мовив він насмішливо. — Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину, і хоче зо мною обходитися як з дитиною. Смію пригадати шановному таткові, що я вже давно повнолітній.
— Не клич мене татком! — сказав о. Нестор, перемігши трохи свій пароксизм.
— Чому ні? Коли се так, як мама мовить, то не маєте чого встидатися. Хіба я поганий син?
— Будь ти собі й найкращий, але я тебе не хочу знати!
— Е, так то зле не буде! — мовив Адась. — А втім, як Ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я о те не стою. Але при смерті раз тілько про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.
— Ну, певно, що згадаю, — буркнув о. Нестор.
— І напишіть там пару слів.
— Певно, що напишу.
— Ну, а що напишете?
— Вже потому прочитаєш.
— Ні, я хочу тепер знати.
— А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію для бідних. Для різних категорій: для хлопів, зруйнованих лихвою, для переступників, випущених із криміналу і позбавлених зарібку, для невлічимих хорих. Весь свій капітал на се оберну і додам у заповіті: "А коли б мій син, Адам Торський, або його потомки опинилися в котрій-небудь категорії тих бідняків, то перед усіми іншими мають мати першенство до запомоги".
— Щоб ви самі ще зійшли на неї, дорогий таточку! — скрикнув Адась. — Я надіюсь, що вам рука всхне, заким зможете написати такий заповіт.
— Як не зможу написати, то подиктую.
— Швидше занімієте.
— Вже я найду спосіб, щоб зробити те, що хочу. Але одно скажу тобі і твоїй матері: на спадок по мні не остріть собі зуби! Ніколи його не побачите!
— Побачимо, як воно буде! — промовила пані Олімпія, що весь час тої розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернулася лицем до о. Нестора.
Хвилю тривала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна, і перестав усміхатися. Шкаралуща чемної подоби, в котру ті троє людей досі старанно заховували свої властиві чуття, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала і щезла і таєна досі ненависть, зажерливість та цинічна жадоба уживання чужим коштом виступила наверх. Серце о. Нестора ще щільніше замкнулося перед тими людьми, а заразом перший раз тепер в глибині його душі заворушилося те чуття, яке проймає подорожнього, що, вандруючи пустою лісовою стежкою, нараз попаде в середину вовчої тічки.
Та він потроху злякався й себе самого. Адже ж ті жорстокі брутальні тони, що вирвалися з його грудей при наляганнях пані і її сина, чи ж вони не були відгомоном його прив'язання до тих марних грошей, до тої непожиточної для нього мамони а ненависті до живих людей, близьких йому, зв'язаних з ним — нехай що тільки гріховними зв'язками? Тепер, після сеї розмови, зв'язки ті порвані, дальше супокійне життя його в сьому домі неможливе — се він ясно бачив і знов почував холодну тривогу дитини, котра серед ночі найдеться сама в густім лісі. Куди тепер подітися? До кого удатися? Кому повірити себе і той нещасний свій капітал, що чим далі, тим більше із скарбу ставався для нього тягарем, небезпекою? О. Нестор був так збентежений і зворушений до глибини душі, що не був в силі розміркувати над сими питаннями. Він почував тільки страх, небезпеку і непевність тут, де тепер находився, і другий раз, тремтячи і хапаючись, мов перелякана безпомічна дитина, встав з крісла і почав збиратися до відходу. Сим разом ані пані Олімпія, ані Адась не зупиняли його, не промовили до нього ані слова. Він вийшов, не прощаючись і не кланяючись, і потюпав до свого покою, де зараз щільно замкнувся, немов боячись, щоб зараз же за ним, в білий день, не прибігла сюди якась погоня.
А пані Олімпія і Адась ще хвилю мовчали. Вкінці Адась з плаксивим видом обернувся до матері.
— Що ж тут, властиво, сталося? Чого він так розгнівався?
— Не розумію, — холодно відповіла пані, — Щось сталося старому. Прийшов і почав говорити о своїй близькій смерті, о своїх гріхах, о покуті. Чортзна-що за дурниці! А мені зовсім не до того було. Розлютив мене натяком на те, що хоче записати свій маєток на якусь фундацію. Я почала йому як розумному чоловікові вияснювати, що його обов'язок є записати все тобі, а він — ні та й ні!