Довгу хвилю стояла мертва тиша в покої. Ті двоє людей стояли одно насупротив другого недвижні, непевні, з почуттям страху і ненависті в душах, не зводячи з себе очей, не сміючи навіть поворухнутися. Нараз відітхнули обоє. Хвиля напруження пройшла. Дикий звір в душі пані Олімпії сховався, руки о. Нестора оп'ять затремтіли, і уста судорожно скривилися, мов до плачу. Ледве дишучи зі зворушення, він промовив:
— Бог з вами, пані! Що... що се ви?
— Нічого! — якось неохітно буркнула пані і сіла. Якесь гірке розчарування, незвісно відки і для чого, почало заливати її душу.
— Кажете: обов'язок чесного чоловіка! Не викрутишся!.. Хіба ж я не сповняв сього обов'язку? Чи я викручувався від нього?
— Е, що ви сповняли! Тих кілька тисяч, що дали на Адасів побут у Відні.
— Кілька тисяч! Хіба ж се мало? Хіба тисячі по дорозі пішки ходять?
— При таких грошах, як ви маєте, се нічого не значить.
— При таких грошах! Та які ж там у мене гроші! — з перестрахом скрикнув о. Нестор, для котрого тема про кількість його грошей була, може, ще страшнішою від теми про смерть і страшний суд.
Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки гратися! Я знаю добре, які ви гроші маєте, і кажу вам ясно і виразно, що вважаю ті гроші, всі, кілько їх є, за власність вашого і мойого сина.
Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженням, понуривши голову вниз, глухим голосом, мов не хотіла ані чути, ані бачити вражіння, яке вони зроблять на о. Нестора. Се була її остатня карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав, що повороту для неї вже нема. І для того, висказавши їх, сама тепер мов задеревіла в німій ожиданці того, що скаже о. Нестор.
— Ніколи сього не буде! — вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора не внаслідок застанови, а немов голосна луна всього того чуття, яке він віддавна мав до Адася.
Пані Олімпія ще глибше похилила голову, немов і ждала такої відповіді, і ледве чутним голосом запитала:
— Чому?
— Тому... тому, що я не хочу і не дам!
— То не рація.
— Бог би мене подвійно покарав! Раз, за те, що ті гроші... адже се ціна моєї душі, мого життя! Адже се кров! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу сього! Зверну їм се, зверну все до остатнього гроша!
— Що се ви плетете? Кому звернете? — з погордою і затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись. Та о. Нестор мов і не чув її.
— А по-друге, тому, що ваш Адась...
— Ваш, ваш! — скрикнула пані Олімпія.
— Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінням віддати в його руки ті гроші.
. — Так кому ж ви їх віддасте?
— Я вже знаю кому! О, не бійтеся! Я вже знаю!
— Нікому їх не дасте! — твердо і різко замітила пані Олімпія. — Не маєте права! Вашому синові грозить банкротство, позбавлення всього маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.
— О, мої гроші не вийдуть йому на добро! — злорадно скрикнув о. Нестор.
— Нехай вас про се голова не болить! — відрізала пані Олімпія. Звір у її нутрі почав знов ворушитися і гарчати.
— Позвольте, пані... ви тепер троха теє... троха роздразнені... чи невиспані... чи що. Може б, ми ліпше відложили сю розмову на інший час?
І о. Нестор, говорячи се, піднявся з фотелю і почав очима шукати свого капелюха і палиці, щоб вийти з сього покою, котрого притемнений простір і сперте, душне та гаряче повітря давили його, запирали йому віддих у груді, наповнювали його душу ще більшою тривогою. Та в тій хвилі на подвір'ї почувся туркіт легкого візка і голосний стук кінських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно, відхиляючи ролету, і радісно скрикнула:
— Ах, Адась!
А потім, обертаючися до о. Нестора, строгим, розказуючим тоном сказала:
— Ні, заждіть! Мусите розмовитися з Адасем! Що против нього маєте, скажіть йому в очі, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надіється, коли нема чого.
— Але ж я... Та хіба я!.. — почав було ремонструвати о. Нестор, котрому сподівана стріча з Адасем була дуже немилою. Але пані Олімпія майже силою посадила його назад у фотель, шепнувши рішучо і енергічно:
— Не робіть комедії!
А відтак, ідучи до дверей і простираючи руки, скрикнула другий раз:
— Ах, Адась! Ну, що ж? Ти сам?
VI
— Добрий день мамі! — сказав Адась, поспішно входячи до покою. — Ах, і отець Нестор тут! Добрий день, добрий день!
І Адась подав руку о. Несторові, що, недвижний, блідий і немов остовпілий, сидів на кріслі. Адась навіть не дивився на нього, а привітавшися з ним, зараз, панським звичаєм, обернувся до нього плечима і почав розмовляти з матір'ю.
— Знає мама? Вчора в касині грали ми до третьої. Я виграв 50 гульденів, ну, розуміється, пустив їх зараз уночі з товаришами. Чудесна компанія була: Едзьо, і Долько, і Тадзьо, потому прийшли ще Фонсьо і Мілько. Чудесно провели ми ніч. Сьогодні всі п'ять будуть у мене на обіді, а потім у мами на гербаті.
— Як же ж се ти сам без них їдеш? Адже ж уже пора обідати, — промовила пані Олімпія, котрої лице роз'яснилося на вид сина і котра відразу, бачилось, усею душею ввійшла в круг його інтересів.
— Вони їдуть. Тілько я випередив їх, щоб могти на хвильку вступити до мами. Може, тут у мами з запасами не теє... То я там дещо накупив, зараз знесуть.
— Добрий мій! — півголосом сказала пані Олімпія, обіймаючи його голову і цілуючи його в чоло.
— Ну, що там! — сказав Адась, злегка відсторонюючи маму. — Нема про що й говорити. А як же ж тут мама жиє?
— Нічого, якось дихаємо. От ми тут власне з о. Нестором дещо про тебе балакали.
— Про мене? — здивувався Адась і, обернувшися на одній нозі, поглянув згори вниз на о. Нестора, що, видимо, затремтів, почувши, як названо його ім'я. — Що ж ви таке про мене балакали?
— Про твою будущину, синку. Адже ж ти знаєш, що о. Нестор — твій батько.
— Що мама дурниці говорить! — фукнув Адась.
— Ні, синку, не дурниці! Я вже давніше призналась тобі до сього гріха і тепер признаюсь при нім самім. Спитай його, коли хочеш. Гнівайся на мене за се чи не гнівайся, а що сталося, те вже не відстанеться. Та представ собі, о. Нестор чується близьким смерті, а не хоче сповнити свого остатнього обов'язку зглядом тебе.