Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов набік, перейшла через подвір'я і пішла заглянути до стайні, котрої двері були отворені. З нутра темної стайні доходив до неї якийсь шелест, помішаний з шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишилася, притулилася до стіни близько дверей і слухала.
— Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі боятися? — шептав Гадина.
— Не хочу, дай мені спокій! — відмовляла Параска.
— Але ходи! Присяйбогу, що тебе не одурю! Восени поберемося.
— Знаю я таких, як ти. Поберемося, то тоді піду, а тепер зась тобі!
— Але не бійся! Ходи!
Гадина, очевидно, силою трібував спонукати Параску, та вона була сильніша від нього і попхнула його так, що він мало за двері не вискочив.
— От дурна! І говори з нею! — маркітно мовив Гадина.
— І не говори! — відмовила якось неохітно Параска, шелестячи соломою.
— А хочеш замуж за мене йти, правда?
— Овва! Таке мені велике добро. Не візьмеш ти, то другий візьме.
— Але за другим не буде тобі так, як за мною.
— Говори! Не виділа я твоїх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.
— Дурна, дурна! — шептав Гадина, нахиляючися до неї. — Я вже нині маю стілько, що міг би грунтець і хату купити, а сими днями буду мати ще більше.
— Може, цілі Торки купиш? — жартувала Параска.
— Торки не Торки, але буду мати стілько, що буде до смерті і для нас, і для дітей наших.
— Та що ти плетеш, навіжений? — голосно промовила Параска. — Відки ти тілько гроші дістанеш?
— Відки дістану, то дістану. То моя річ.
— Ну, скажи, най і я знаю.
— Е, в тебе язик довгий.
— Присяйбогу, що нікому не скажу.
— Та не присягайся! Пощо тобі се знати? А втім, хто знає, може, й нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.
— Та скажи, скажи, Танасочку! — підлещувалась Параска. — Скажи, то піду з тобою.
, — Підеш? — живо скрикнув Гадина.
— Їй-богу, піду.
— Зараз?
— Ну, ні! Але потому. Нині вечір.
— Е, дуриш. Як підеш, то тоді й скажу.
— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе не захочу.
— Ну, так слухай же. У нашого ксьондза...
— У котрого?
— Та у старого, того, що тут у офіцині живе. У нього є гроші. Великі гроші.
— Е, в шпаркасі!
— Те, що в шпаркасі, то осібно. Але й є готові. Він їх усе переховує, щодень у інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний упир! А найбільше пес на перешкоді. Все, скоро я троха наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.
— А багато?
— Параско! Параско! — роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе бог забув і всі святі, як ти про роботу пам'ятаєш! Параско!
— Ой лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить. Післала мене по дрова, а я тут з тобою забалакалася. Пусти!
— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.
— Нема часу. А то ще стара упириця прийде та наробить крику. .
І Параска прожогом вибігла зо стайні і майже лицем в лице наткнулася на паню Олімпію.
— Ой господи! — скрикнула вона і задеревіла на місці.
— Ти що тут робиш? — строго запитала її пані. — З ким тут розмови ведеш?
— Та ні з ким, — брехала Параска, почувши в стайні легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді, а другим крізь діру в даху вискочив у сад. — Мене Гапка післала за дровами.
— Та тут у тебе дрова?
— Та я хотіла набрати троха соломи на підпал.
— Ну, але скажи, з ким ти говорила?
— Та скари ж то мя, господи, що ні з ким.
— Ах ти, прокляте насіння! — сердилася пані. — І в живі очі мені смієш брехати! Адже ж я сама чула! Гей ти, Гадино! — крикнула вона досередини стайні. — Де ти там? Ану, покажися сюди!
— Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? — говорила Параска, зовсім уже осмілившися і думаючи, що пані прийшла тільки на крик Гапки. — Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!
Пані ввійшла до стайні і почала роззиратися за Гадиною, а Параска тим часом, рада, що таким дешевим коштом позбулася її, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наруччя дров і побігла до кухні, ще заким пані вийшла зо стайні.
Пані чогось уся дрижала. Підслухана розмова неначе сахнула на неї чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було виявлятися під оцим чудовим темно-синім погідним небом, серед пахощів лип та співу соловіїв. Не бачачи Гадини в стайні, вона мов у нетямі почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та попід жолоби, шукаючи, чи він там десь не сховався. Далі зупинилася.
"І пощо, властиво, я його шукаю? — міркувала вона. — Чого мені від нього треба? Що я йому скажу і що їй можу сказати? Погань, гниль, огида! В них вони почались, в них родились, в них жиють, в них і пропадуть. Чи я маю їх виймати з тої калюжі? Навертати з тої дороги, що так відповідає їх натурі? О, ні, чорт з ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Адже ж обоє вони — його діти, мого мучителя, мого тирана! Адже ж обоє вони, заким іще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре ім'я! Нехай ідуть тою дорогою огиди і ганьби! Я їх певно спиняти не буду".
І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекусувала його зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка її тим часом перескочила на інше.
"Але злодюга отсей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що се значиться, що він обіцював їй сими днями мати ще більше грошей? Невже він мав би?.. Треба буде остерегти старого. Або ще краще... що то поможе його остерігати? Краще хіба самій його пильнувати. Може б, Адась... Та ну! Чорт з ними з усіма! Побачимо!"
І пані махнула рукою, немов прогонювала якусь уперту влазливу муху, і швидким ходом вийшла зо стайні, в котрій півсумерк і тепле повітря, повне випарів худоби, що тут недавно ще стояла, навівали на неї важкі неприємні думки.
Вона пішла тепер до кухні, щоб ураз із Гапкою уложити план нинішньої гостини. Ще на подвір'ї до неї крізь отворені вікна кухні доносився голос Гапки — сим разом уже зовсім не побожний спів, хоч бог і всі святі споминались і тут доволі часто.
— А дав би бог милосердний, щоб вас тут усіх громи вибили! Щоб вас холера витерла та викришила до лаби! І як іще земля свята носить вас на собі, не розпадеся під вашими ногами та не проглине вас?