— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що забійства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще би варто розпитати.
— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я яко начальник не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба що би пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то, не бійтеся, вона була б досі наробила гвалту не тілько на все село, але на весь повіт. Ходімо геть!
— Е, пане начальнику, — почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли остатні, — якось-то не ялося так прийти і, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.
— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Мені урядово не випадає, а вам можна.
— Ну, нам! Чому нам? Ви у нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагалися мужики. Всі були цікаві дізнатися, що, властиво, сталося в дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість зглядом мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення.
І хто знає, як довго ще вони були би змагалися, коли б не Адась перший побачив їх та наблизився до них з подвір'я, де досі занятий був якоюсь живою розмовою з матір'ю.
— Чого вам треба, люди? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.
Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:
— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що в дворі щось не теє...
— Що не теє?
— Та щось сталося.
— Що таке мало в дворі статися?
— Або я знаю що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі, що рабунок, треті, що забійство. То ми прийшли...
— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? — скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякої крадежі ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого би ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!
І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.
— От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоби йти назад на вулицю. Прочі господарі також були, видимо, збиті з пантелику, не знали, на яку ступити.
В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п'яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:
— Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!
— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Говори, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.
— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях, — що діється з єгомостем?
— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єгомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.
— Се що іншого, — промовив війт. — До єгомостя можемо йти.
Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютості, та проте удавав, що не чув нічого і захотів грати раз розпочату роль як можна найдовше.
— А що там? — скрикнув він оп'ять грізно, обертаючися до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?
— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже сміліше. — Ми до ясного панства нічого, борони господи!
— Ну, а чого ж тут стоїте?
— Та ми вже йдемо.
І всі чотири пустилися йти, але не в фіртку, а вигоником на панське подвір'я.
— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці, спитав Адась.
— Ми хочемо до свого старого єгомостя подивитися, — мовив війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.
Аж тепер, бачачи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить в його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусило статися щось негоже, а притім щось таке, що пани раді би закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею, такий несміливий і нерішучий, він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердім, правнім грунті.
О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг зборонити їм бачитися зі своїм панотцем, а через нього війт і прочі господарі надіялись таки довідатися, що, властиво, сталося у дворі сеї ночі. Та Адась не думав так легко податися.
— До єгомостя не можна тепер, — мовив він трохи лагідніше.
— А то чому? — запитав війт трохи остріше, бачачи, що "ясний панич" спускає з тону.
— Єгомость тепер спить.
. — Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єгомостя не віднині. Єгомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.
— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти троха пізніше! — знов гнівно фукався пан Адась. Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютості; здавалось, що ще хвиля а він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями і зубами.
— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що сим людям! Пхаються, мов свині, до єгомостя та й до єгомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди...
Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.
— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що з єгомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам зборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.
Тим часом фіртка створилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх післанці з паничем і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися довкола війта. Купка вже була досить поважна і робилася щораз більша. Назва "свині", котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:
— Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до панотця! Не зважайте на сього молокососа! Он яке воно!