Та проте Гадина був не дуже сміливої вдачі. Природа і виховання зробили його радше дрібним кишеньковим злодієм, ніж розбишакою широкої руки. Урвати потаємно, підстерегти, закрастися, потягти, — на се він був майстер, але вище поза такі дрібно злодійські штуки його фантазія не всмілювалась вибігати. Йому вдалось кілька разів підстерегти о. Нестора, як той ховав по кілька або й кількадесят гульденів де-небудь у дупло дерева, між вулії або в шпару під стріхою, і потягти ті гроші. Звісно, се не вдоволило його, а тільки заострило його апетит, розширило бажання, і тепер він від кількох день тішив себе фантастичною надією, що йому вдасться підглянути таку хвилю, коли о. Нестор вийде зі свого покою і забуде ключ у дверях. Вбігти бодай на хвилину до того заклятого покою при такій нагоді — здавалося йому верхом щастя. О. Нестор так пильно замикався, так дуже вистерігався впускати кого-небудь із прислуги до свого покою, що Гадина про те тільки й думав, як би то він, діставшися там, обома руками загрібав гроші, котрі, бачилось йому, мусять там лежати зовсім наверха на столі, в шухлядах, трохи що не по підлозі. Двірська цивілізація встигла дотла здеморалізувати його серце, але зовсім не побільшила, не розширила його інтелігенції.
Вже вечір. У стодолі зовсім темно, та й подвір'я залите тінню дерев, слабо тільки освітлене догораючим блиском вечірнього неба. Тихо довкола. Гадині зовсім ніяково зробилося лежати самому в стодолі. Навіть боязко якось. Він поспішно вийшов на подвір'я. Щось тягло його нишпорити довкола помешкання о. Нестора, котре знадвору виглядало, як цілковита пустка. Ані звуку, ані голосу, ані сліду живої людини, тільки замкнені двері, позапирані і фіранками позаслонювані вікна манять до себе, як загадка, як нерозкрита тайна. Ступаючи на пальцях, хоч довкола було зовсім пусто, Гадина підійшов до фіртки, що вела до саду, і помаленьку відчинив її, дуже стараючись, щоби ані клямка не брязнула, ані дверці не скрипнули на старих заржавілих завісах.
Та входячи в сад, він майже лобом стукнувся з садівником, що вмів також так нечутно шниряти і так як коли б дожидав його за фірткою.
— Ай! — скрикнув Гадина, переляканий несподіваною появою садівника, та зараз отямився, пізнавши його. — То ви, садівнику?
— Та я.
— Що, може, є хто в саді?
— Ні, я так. Та от шукаю молотка. Ти не бачив його?
— Якого молотка?
— Та мого. Я тут мав свій молоток — треба то лату прибити, то що. Ще нині в полуднє я мав його, лежав отут на улію. А тепер я похопився, за ним — нема.
— Я не бачив. Та ви тут весь день, то ви повинні би скорше бачити, хто тут був такий, що би міг його взяти.
— Та хто тут був? Я нікого не бачив. Недавно ось пані була. Ну, та чень би пані на мій молоток не лакомилася. А втім... Здаєся, що як вона ось туди ходила, то його вже не було. Мусить так що не було! Бо я сидів у буді і дивився сюди. Якби був тут молоток лежав, то я був би його побачив.
— Тут сьогодні Цвях вештався рано — ви його бачили?
— Ні, не бачив. Але рано я ще мав молоток.
— Е, хто знає, може, він і пізніше був?
— Хіба би тоді, як я був на обіді.
— А ви гадаєте, що не міг бути? Таже він мече собою всюди, як дідько. Де його не посієш, там він уродиться.
— Ну, та нащо би йому молотка?
— О, не знаєте злодія? Занесе до коршми: бодай келішок горівки — йому й то добро.
— А мені шкода! Господь би його побив! А втім — пощо я клену? Може, то й не він?
І садівник, побожний чоловік, перехрестився і, бубонячи молитву, потяг до своєї буди, лишаючи Гадину самого. Сей також уже й не думав про садівника. Його очі і думки обернулися знов до помешкання о. Нестора. Йому забажалося дуже обійти тихесенько поза угол і заглянути в те вікно, що виходило в сад не з передпокою, але з самого покою о. Нестора.
Він уже знітився, скулився, щоби повзти поміж корчі малинника, що в тім місці притикали до стіни будинку, коли почув за собою різкий знайомий голос:
— А ти, злодію огняний, куди наострився лізти, га? Чи хочеш бідного садівника окривдити? А щоб тобі руки покривило! Щоб тобі язик колом у роті став, скоро тілько тих крадених вишень покоштуєш! Чи мало ти ще їх накрався? Не досить тобі? А щоб тебе раз розперло та розсадило!
Гадина випростувався і надармо, махаючи руками, силувався втихомирити Гапку. Далі мало що не крикнув, щоб перервати невдержимі потоки її красномовства:
— Та вітряче теркітливий! Стій! Чого розтеркоталася? Чи то я сова, чи кіт, щоб я вночі на вишні йшов? От іще одуріла жінка! Я власне балакав з садівником, то він просив мене, щоб я сею стороною обійшов сад, чи не закрався та не сховався де тут який непотрібний пташок.
— Ой, брешеш, Гадино, брешеш! Так брешеш, аж тобі з-під носа куриться, — мовила Гапка, та вже ласкавішим голосом.
— Не віриш, то йди сама запитай садівника! — сміло мовив Гадина.
— Та хіба моє діло! — обурилась Гапка. — Хоче садівник з тобою змову мати, то як собі хоче. Хоче псом доробитися, а вовком овець допильнуватися — його воля! Не моє просо, не мої воробці, не буду виганяти! Ну, йди, йди на зломану голову, куди єси намірився! Вже я маю в бозі надію, що тої гілляки, на котрій маєш повиснути, ніяким світом не минеш! Сам на неї наскочиш! Самохіть голову в зацморк устромиш!
Тим братолюбним пророцтвом Гапка попрощала Гадину і пішла через фіртку на подвір'я.
— Дай боже й тобі! Дай боже й тобі те саме, що другим зичиш! — крикнув їй услід Гадина, пасучи очима крізь шпару в паркані, куди вона піде. Гапка направилась було до кухні, але, бачачи, що там темно і нема нікого, потюпала далі, до покоїв пані Олімпії. Гадина знав, що, не заставши пані в покої, Гапка сяде на порозі і буде ждати на неї; від садівника чув, що пані перед хвилею була в саду; значить, певно через сад вийшла в поле, на сіножать, де вона любить не раз проходжуватися до пізньої ночі. Значить — пора добра. Тепер чень ніхто не перешкодить. А Гадині страх хотілося коли не підглянути, то бодай підслухати, що діється тепер у покої о. Нестора. Чи спить він, чи ще ходить по покою, чи сидить та гроші рахує? І він, скулившися удвоє, поповз корчами та високою травою до рогу офіцини, потім попід стіну до другого рогу, обійшов його і тихесенько-тихесенько, мов кицька по бантині, поповз до вікна.