— Та я то й сам казав єгомостеві, що вони дармо собі самі страху додають,почав звільна цідити Деменюк, зворушений оповіданням пані. — А вони ні та й ні! Ані слухати не хочуть.
— От то-то й є! Завізьме собі щось у голову...
— Вони все одно: "Боюсь я тої пані! Не можу тут обезпечитися".
— Бачите, бачите! Десять літ жиє безпечно, ніякої пригоди не дізнав, а тепер раптом не може обезпечитися! Чи ж то чоловік при здоровім розумі буде таке говорити?
— І мені також так здавалося, що вони щось нездорові. Ні з сього ні з того кажуть мені йти до коваля — знають пані, до Гердера, отам на кінці села — і просити його, щоб їх приняв до себе в комірне.
— От як! — скрикнула пані. — Так він задумав від мене втікати! Та й ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, панотченьку, — вже ви собі робіть що хочете і говоріть що знаєте, а я на се не позволю!
Пані промовила се таким твердим, рішучим голосом, далеким від тої жалібної та лагідної сердечності, якою говорила досі, що Деменюк аж стрепенувся. Тільки тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючися сеї женщини, і що вона під маскою добродушності та щирості справді криє якісь інші замисли. Та поки ще він розміркував, що йому далі робити, пані Олімпія майже силою випхала його за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешкання о. Нестора. Деменюк стояв на подвір'ї мов остовпілий. Він чув, що провинився супроти панотця, зрадивши перед панею його намір вибратися від неї. Йому страшно прикро і встидно було того, що так себе дав провести пані Олімпії, та тепер він уже й зовсім не знав, що діяти. Чи йти до коваля і говорити йому те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчиться розмова з ним пані Олімпії. По добрій хвилі він рішився вкінці заждати і непевним кроком, вагуючись та озираючись, почав звільна наближатися оп'ять до помешкання о. Нестора. На подвір'ї не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та, з другого боку, йому встидно було підслухувати, що там говориться.
А о. Нестор, відправивши Деменюка, вспокоєний трохи, взявся далі до своєї роботи — переховувати гроші. Вже був майже готовий із сею роботою, коли почув, що двері з сіней до його кухні відчиняються. Він перелякався і тільки тепер пригадав собі, що, виправляючи Деменюка, в поспіху забув замкнути двері на ключ. Запхавши в кишеню решту грошей і списи цінних паперів, він поспішив до дверей покою, щоб побачити, хто там увійшов; швидкі кроки, що перемірювали кухню, прямуючи до його дверей, збудили в нім якесь недобре прочуття. Та поки ще зміг отямитися, двері його покою отворилися зо скрипом і в них показалася постать пані Олімпії. Очі її блищали ще дужче, ніж звичайно, лице палало від швидкого ходу і внутрішнього зворушення, а на стиснених енергічних устах висіли громи.
— Панотче, панотче! — промовила вона, не вітаючись і не здороваючись. — Що се ви задумуєте?
— Га! Що се? То ви, пані? — лепотів переляканий о. Нестор, ухопившися за ручку крісла і стаючи так, щоб те крісло було між ним і панею.
— О, ви вже й не пізнаєте мене! — промовила пані Олімпія, холодно всміхаючись, і, не ждучи на запросини о. Нестора, сіла при столику і почала розглядатися по покою.
— Ну, що, вибираєтесь від мене? — випалила нараз.
О. Нестор увесь затремтів, його тонкі старечі губи поблідли мов полотно, в горлі дух йому заперло, і він не міг нічого відповісти.
— Слухайте, отче! — строго і рішучо говорила пані. — Не робіть дурниць! Не шукайте собі біди на здорову голову! Чи я на те десять літ доглядала вас, пантрувала, як малої дитини, як свого рідного, щоб ви тепер робили мені такий скандал? Та чи ви знаєте, що ваша втека від мене — так, втека, бо кождий скаже, що добровільно від мене до того єретика-коваля ви не перейшли — що ваша втека від мене заріже мене в людській опінії! Що се буде тяжкий удар для мене і для мого сина! Що се дасть злим язикам причину до найрізніших байок і спліток! І невже я вам така ненависна та обридла, що ви волієте жити у першого-ліпшого хлопа, сказати попросту, десь під плотом, ніж у мене?
О. Нестор увесь тремтів при тих словах, скорчився, мов зів'ялий лист, і ледве міг держатися дрижачими руками за ручку крісла, щоб не впасти на землю. Пані Олімпія, бачачи його заклопотання, почала тепер лагідніше.
— Ні, панотче, се негарно з вашого боку! Се невдячність! Адже ж я на ваш маєток не напосідаюся! Не хочете записати його Адасеві — воля ваша. Я вас не силую. Але того скандалу мені не робіть! Я розумію, вам треба би більшого достатку, стараннішого призеру, ніж тут маєте. Дуже жалую, що мої маєткові відносини не дозволяють мені дати вам його. Але в такім разі вам не слід утікати від мене до хлопа, бо там і того не будете мати, що у мене. Коли хочете, то переберіться до Львова. Я вам сього не бороню. Противно, готова все зробити для вас, допоможу вам винайти помешкання, прислугу... Там будете мати все, чого вам треба. Я не хочу, щоб ви втікали, мов із розбійницької ями, з дому тої, котра вас... котру ви колись...
Пані Олімпія не докінчила. Її власні слова зворушили її глибоко. Вона заплакала і почала хусточкою втирати сльози з очей.
— Але ж, ясневе... ве... ве... — почав о. Нестор, гикаючись та ледве вимовляючи слова, але пані Олімпія різким жестом руки заставила його мовчати.
— Мовчіть! — скрикнула вона крізь сльози. — Ви недобрий чоловік! Невдячний чоловік! Для якоїсь примхи зранити глибоко жіноче серце, причинити болю і униження женщині, котра вас... котра супроти вас... котра від вас сього не заслужила, — се у вас нічого! Ну, скажіть на милість, чи бачив хто таке? Втікати від мене! І куди? До Гердера! Що вам таке Гердер? Чим він вам близький? Чим заслужив собі на ваше довір'я? Ну, говоріть! Скажіть! Може би, й я від нього навчилася тої штуки.
О. Нестор почав, оп'ять путаючись та гикаючись, говорити щось, звинятися та перепрошати. Пані Олімпія хвилю слухала його лепотання, а потім знов перебила його мову.
— Ну, досить сього, отче Нестор! Досить! Подайте мені руку! Забудьмо про се! Я не така зла, як ви о мні думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередження до мене! Ну, де ж се хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?