Помалу йшов час князеви Ярославу, коли скінчив одягатися, як до битви.
Від отворених вікон його кімнати доносився до нього шум великих мас народа, що хвилями змінявся в гамір і довгий, протяжний рев, подібний до реву розбурханого моря. Від крилоських укріплень доносилося якесь невиразне биттє в дзвони мов на пожежу... Здавалося йому, що пізнає головний дзвін церкви Воскресення Христового, а за хвилину і церкви Юрія.
Князь надумувався, чи приказати, заграти на трівогу для всіх оружних сил, які були в городі й укріпленнях його, чи ліпше не скликати до купи своїх дружинників, яких могло також обурити замкнен-нє церков й увязненнє "святого аскета". Зібрані разом і заосмотрені в оруже моглиб кинутися на і так їм нелюбих Варягів і инших наємни-ків-чужинців, а розсипані в великім і ще до того святкуючім городі, не представляли більшої небезпеки, як той город. Але з другої сторони в такій хвилі як ся, переймалися вони між народом шкідливими думками й поглядами.
Треба було щось зарядити. Князь охолов вже з першого гніву й тим більше не міг рішитися. Якась як полин остра гіркість заливала його душу. Думав про невдячність Галичан, яких так збогатив і забезпечив, а тепер, як би не заплачені чужинці, не міг би навіть обізватися за тим, що має найдорожчого!..
Світляні знаки Варягів, які бачив з вікон, освітлювали йому не тільки те, що тепер бачив і знав, але й те, що давно бачив а чого не знав. Там під Теребовлею питав себе, яку ціну прийдеться йому заплатити за Погорину Волость і не знав. Властиво знав і то від довшого часу. Але те знаннє було якесь таке, як страва без соли. Що йно гіркість, яку тепер відчував, освітлювала йому ту справу. О, тепер знав вже добре ту страшну ціну: то було ціле нещасливе пожиттє з женою, то була та внутрішня пустка, що гонила його по лісах і полях кругом Галича, то було те, перед чим тепер стояв і вагався... І здавалося йому, що платить більше чим народ Галича, більше і прикрійше.
Коли так вагався, дали йому знати, що велика депутація бояр просить о послуханнє.
Приказав освітити радну гридницю і в боєвім одязі, з варяжським мечем при боці та сигналовим рогом, перевішеним через плече, увійшов на салю, відслонивши тільки лице. Його остроги голосно звеніли серед тишини, яку заховували зібрані бояри в медвежих шубах.
Станув біля свого престола, поклавши праву руку на хрестній рукояті варяжського меча й очима запитав зібраних, що мають йому сказати. За ним стояло як звичайно дванайцять молодих отроків з червоними щитами. Лице князя виглядало як умите бурею озеро і си-яло ще силою гніву. Представлявся гарно і могутно.
Бояри дивилися на нього як на молодика, якому занадто вдарила сила до голови. Але вигляд їх князя їм очевидно подобався.
По хвилині вагання виступив наперед боярин Микулич з Надвірної, що по богослуженню заскочений несподіваними подіями не вертав вже до дому, і в клонившися князеви, промовив:
— "Біля крилоських укріплень розярений народ вибив майже сотню наємних Половців і обсаджує церкви. Варяги бють на доми Божі з метавок і самострілів та підсувають тарани й пороки. Є багато трупів з обох сторін. Рада бояр"...
Уста й очі князя задрожали зловіщо і нова хвиля гніву, ще більшого чим передтим, вдарила йому до голови. Крикнув уриваними словами:
— "Яка — рада бояр?!! Де — без мого — відома — була — рада
бояр?!! Чого----?! Я вам покажу, хто тут рішає, рада бояр, чи
князь!!.."
Судорожно стискав рукоять свого великого меча, а його очі сипали іскрами як розжарені вуглі. Бояри не сподівалися такого вибуху й такої відповіди тай збентежені й затрівожені дивилися на князя.
В тій хвилі напрасно отворилися головні двері і до салі вступив скорим кроком сам воєвода Веремунд з двома варяжськими сотниками. Шолом держав в руці. Був червоний на лиці і задиханий.
Князь подивився на нього і махнувши рукою, щоб ішов за ним, твердим кроком звернувся до бічного виходу й опустив радну грид-ницю. Веремунд поспішив за ним. Оба сотники й збентежена депутація лишилися в салі. Бояри неприязно поглядали на Варягів і по хвилі почали перешіптуватися між собою.
Від крилоських укріплень долітали щораз ряснійші звуки дзвонів, якими очевидно били мов на пожар. Вже гуділи дзвони церков Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенської. Під самими вікнами радної гридниці голосно перекликувалася варяжська сторожа, а на замкових подвірях розлягався тяжкий тупіт варяжської піхоти, перериваний скорими ударами копит кудись летучих їздців та іржаннєм конда. Брязкіт збруї звідусіль, а з далека чути було раз-ураз голосний, протяжний рев великої товпи. З ріжних сторін чути було граннє труб і рогів. У вікнах раз-ураз блимали відблиски світла: то княжі відділи порозумівалися між собою світляними знаками.
— "Чи дійсно багато є побитих?" запитав князь старого Веремун-да, коли знайшлися в коридорі, що провадив до кімнат князя.
— "Ще не багато, але може їх бути багато. З війська втратив я досі лиш сотню Половців і то з її вини. Обсаджені міщанами церкви біля крилоських укріплень очиститься скоро. Бунт не має проводу. Біда лиш в тім, що товпи народа геть за Галичем переходять в долині Дністер по леду і починають лісами йти на Чагрів. Трох сотень, що туди відійшли, може бути за мало на оборону Чагрова"...
Князь, що вже почав знов успокоюватися, схвилювався наново. Віддихав так тяжко, що ледви воздух ловив. Але був вже зовсім притомний. По мозку перелітали йому думку як лискавичні ленти й освітлювали йому всю грозу положення.
По хвилі сказав:
— "Вислати зараз кілька сотень кінноти здовж Дністра, в гору і в долину!"
— "Вже вислано".
— "До Чагрова їду я сам з усіма лишніми тут силами".
В сій хвилі рішився увязнити бояр, заки опустить замок. Випрямився і запитав:
— "Чи маєш під руками два певні відділи?"
— "Цілий замок і терем переповнені моїми Варягами".
— "Добре. Зараз обсадиш двома відділами оба входи до радної гридниці і на мій знак увязниш всіх бояр, присутних в гридниці!"
Веремунд мовчки склонився, очевидно врадуваний. Той старий Варяг, що свої зуби зїв на службі в чужині і зазнав неодної прикрости від гордих бояр, мав тепер повне вдоволеннє. Він любив такий "рух", любив неспокій, любив кидатися в нім на всі сторони, щось плянувати, виконувати. Се було для нього його живлом. А всяку роботу робив основно, докладно. Саме тепер думав над чимсь. По хвилі запитав з ваганнєм: