— "Що вороги науки Совершеного закидали йому?"
— "Закидали йому від давна, що Совершений є ворог людського роду і так з коренем хоче вирвати його життє, як з коренем викорчовують гаї благословених пальм. Закидали йому: "Аскет Готамо прийшов, шоби зробити нас бездітними, жінки вдовицями і смерть внести в наші родини!"
"Дійсно трудно збагнути наслідки власних діл", подумав Мирослав і задумався. Від науки Совершеного віяло гробом і смертю. Він жахнувся глибоко. Пригадалася йому його матір, і він запитав:
— "А чи Совершений поручав ученикам своїм ставати монахами і жити з милостині навіть коли вони лишали в потребі старих роди-телів?"
— "Ні. Совершений не позволяв нікому, ступати за собою без дозволу родителів, а зате позволяв покидати жінок і дітий"...
В тяжкій задумі вийшов Мирослав з дому ученого буддиста. Не міг відповісти собі на питання, чи Совершений був найбільшим ворогом чи найбільшим приятелем людського роду — в наслідках величезного діла свого. Бо що замір королевича Сідгатта був чистий як слеза, в те вірив твердо, почувши, що він дбав о безпомічних родичів. Так. Він любив людський рід...
Мирослава поражала відвага й острота ума "Світила Азії", супроти котрого всі школи і думки єлинських фільософів видалися йому діточим міркуваннєм. Не міг представити собі величі думки і обра-зування королевича Сідгатта, котрий з одного-одинокого поняття терпіння сотворив систему думок, з якою через півтора тисячеліття боролися много-міліонові маси його земляків, заки виперли ту науку за гімаляйські гори в страшні пустині Тибету, причім Індія так вибилася зі сил, що стала добичею ісповідників корану, який одною з найбільших нагород на землі уважає потомство людини.
Постановив, не зволікати довше з утечею зі сього дивного краю.
Плян мав вже готовий: не поїде назад пустинями Ірану, ні морем, до котрого не мав довіря по своїх пригодах на нім, тільки через Кашмір до Самарканду, де галицький князь Ярослав мав свояків на престолі, через жену свою Ольгу, внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду.
Але доля присудила задержати ще Мирослава в святім городі Бенарес.
Коли по похороні приятеля прийшов відвідати його самітну донечку Талю, застав її в такім безмежнім смутку, що не міг її опустити зараз по смерти батька. Довго перебував у неї й оповідав їй про свій плян подорожі.
Невдовзі побачив, що йому тяжко булоб попращатися з нею на віки, бо привязався до неї, хоч найгорячійший жар любови перетлів в нім давно. І пригадав собі слова її покійного батька, що привязаннє будує і приносить терпіннє зі собою. Але мимо того як сумерк западав і пустка залягала в усіх його кімнатах і сон не приходив, йшов до ніжної Талі з білим як сніг лицем і чорними, сумними очима. А вона все тахла й тахла.
Раз сказала до нього вся засоромлена, як зоря, що пробивається крізь мраку:
— "Я пішлаб з тобою в далеку країну твою, де по дощевій порі води в ріках стають тверді як камінь і прозрачні як хрусталь, де в літі цвіте земля білим, пахучим цвітом а по дощевій порі небо сипле міріядами подібних до цвіту пластинок, що не мають в собі ні дрібочки тепла"...
В тій хвилині живіще забилося в грудях Мирослава завяле серце й обхопила його любов, яку вже довго здержував свідомо в собі, памятаючи науку Совершеного, що любов се також терпіннє. А він натерпівся вже немало.
Але тепер сказав собі, що ліпше жити з терпіннєм, чим вянути без нього і пригорнув до себе Талю, ніжну як місячне сяйво першої квадри.
— "Ти вмерлаб у моїй гарній країні, як тільки скінчилабся дощева пора і з неба почав сипати його нетеплий, білий цвіт", сказав тихо до неї.
— "Адже не всі люди вмирають там, як кінчиться дощева пора? Я не боялабся вмирати"...
— "Там умирають тоді лиш квіти, а з людий тільки ті, яким прийшов їх час. Але ти померлаб, бо сонце не дає там тілько тепла, кілько ти потребуєш, Талю" ... відповів їй з жалем.
— "А чи в твоїй країні не держать квітів в кімнатах?"
— "Так, Талю, держать".
— "Чи ті квіти також умирають, як мине дощева пора?"
— "Не всі".
— "Може і я пережилаб у кімнаті твоїй подощеву пору"... сказала майже нечутним тоном, а в її великих чорних очах засвітили ясні слези і покотилися по її личку, як по сніжно-білім шовку.
Чув, що не може відмовити їй нічого. І почав скоро говорити:
— "Добре, добре, Талю. Я день і ніч буду підтримувати огнище в твоїй кімнаті"...
— "Ні, ні, я видержу там так само, як видержують жінки твого народа"... відповіла голосом твердим, як звук металю і вже сміялася весело, як дитина.
Нова журба увійшла від тоді в зболіле серце Мирослава. Треба було придумати спосіб, як викрасти Талю непомітно з города Бена-рес і так само непомітно перевезти через Індію аж там, де не сягає вплив браманів. Бо після їх вірувань полученнє хоч би найдальшої внучки браманів з чужинцем, се найбільший гріх супроти богів, за який вона могла відпокутувати лиш смертю, або гіршою від смерти долею: як жінок, що зломали віру своїм мужам, могли її віддати силою в руки прокажених мужчин або випертих в праліси дикунів найгидкій-шої породи.
Довго думав Мирослав, як ратувати свою любку. Але кождий по-мисл видавався йому за мало безпечний, навіть як би вдалося перевести його.
Лишався тільки один. Рішився виконати його.
Але наперед докладно приготовився до далекої дороги; закупив слона і багато вючних звірят і всякої одежі для Талі і для себе. Вона, бачу чи, з дня на день приходила до сил і ставала жива, як ластівка перед бурею. Особливож тішилася слоном і називала його "коханим кораблем" до країни 'мужа. Все була при його кормленню і своїми малими рученятами гласкала його по трубі та давала йому всяких ласощів.
Скінчивши приготування, пішов Мирослав до найстаршого священика ісляму, який був у городі Бенарес тай ужив всего свого знання корану, щоб наклонити його, вплинути на місцеву іслямітську власть, щоб дала сильну ескорту для Талі аж до Самарканду.
— "Понесу славу імени пророка через далекі землі, в яких не станула ще стопа ісповідника "святої читанки його", говорив.
— "Не задля слави слід робити добрі діла".
— "Я давати буду тільки свідоцтво правді, як по приписам корану дам сорокову пайку всего свого майна на убогих вірних".