— "Зарядить, що треба, варяжський воєвода Веремунд! Відступи!"
Здалека долітало з ріжних сторін ізза города граннє рогів і труб на трівогу. То збиралися полки наємних чужинців. На замкових по-двірях дався чути на снігу проразливий скрипіт великих колес машин, неприготованих до того, щоб їх тепер рухати з місця. То стягали з замку тяжкі пороки, метавки, самостріли і пращі та везли на площі Галича. А князь убирався докладно, як до бою.
Вже мав виходити, як збуджена незвичайним рухом увійшла до кімнати княгиня-матір і запитала сина:
— "Що се діється, мій сину? Чи хто йде ратию на Галич?"
— "Так, я сам мушу йти війною на Галич! На саме Різдво Господнє! Бо не знаю, чи заговірники не приготовані вже докладно!"
— "Які заговірники?"
— "Моя власна жінка зробила заговір й устами владики тай божевільного ігумена взиває до бунту проти мене! Те, що говорив нині владика, ніщо в порівнянню з безсоромними "пророцтвами" Данила! Він з проповідниці грозив упадком Галичу, голодом і облогою народови, а мені і родови мому смертю від меча!"
Княгиня подумала хвилю й відповіла побожно:
— "Від коли панує рід Володирлира Святого, з якого й ти походиш, не робила ще наша церков ні бунту, ні заговору проти його членів. Не робить певно й тепер. Ігумен говорив як старий аскет-загорілець і може подразнений показаним прилюдно терпіннєм Ольги. Досить булоб, вимогти на владиці, щоб переніс того старця десь до монастиря в Теребовлі або Звенигороді. А владика говорив оглядно, як пастир Христової церкви, до якої і князі належать... Не пізнаю тебе, мій сину! Деж давна розвага твоя? І що зарядив ти тепер? Адже ти сам підіймеш проти себе весь Галич!"...
Князеви з очий бухав огонь пристрасного гніву.
А в його нутрі відбувалася якась страшна й невмолимо болюча боротьба диких сил, що розшарпували його серце й грудь. Чув, що не вирветься з їх обнять, бо вони в нім, бо він становить їх. І якась дивна ненависть до всего бухала з нього, мов кров і пожежа зі здобутого города. А в очах, забіглих кровю, стояла перед ним вода, жадоба води, її шуму й студені.
Він важко віддихав, приходячи до себе й весь час майже не чув, що говорила матір.
Вслухувався в тупіт копит некованих коний, що починав долітати аж тут: то легка кіннота наємних Торків і Половців зближалася в розгоні до цитадельної церкви Пресвятої Богородиці.
З вікон терему видно було, як посувалися правим берегом Дністра з обох сторін в напрямі до замкової цитаделі піхотні відділи Варягів в блискучих панцир ях, у боєвім ладі. А зі замкової гори зісувалися дальше скрипучі і до потворности великі пороки, метавки, самостріли і пращі серед погейкування дружинників "в один гуж".
На подвірю затупотіло кілька коний, а за хвилю два биричі впровадили до кімнати варяжського сотника в панцирі й шоломі з великим двосічним мечем.
Він уклонився князеви і княгині тай повідомив князя, що Вере-мунд прислав його сказати, що все йде правильно, що часть злишних сил буде зараз зібрана кругом замку і що ігумена Данила увязниться і доставиться тут аж по обсаді площ і вулиць.
Вклонився і вийшов.
Побожна княгиня, почувши про приказ увязнення святого старця, видивилася на сина, мов би почула щось вправді дуже страшного але неможливого. В її очах малювався жах. Помалу піднесла праву руку і перехрестила сина, опісля себе. Не могла вимовити й слова.
Син почувся до повинности, витолкувати сей крок. Не міг якось сказати, що той монах болючо зачіпив його дразливе місце — прокляв сина, якого ще на світі нема! Але вкінці зважився і сказав.
Стара княгиня знала вже, що Настася при надії, а від византійсько-го лікаря довідалася, що велика перевага мужеського пола в родині Чагрових вказує на те, що більша є правдоподібність, що буде син, чим дочка.
Аж такого завзяття в нападі святого старця не сподівалася, бо і для неї був дорогий той внук, хоч і неправого ложа. Подумала ще тільки, що може князеви донесли неправду, але не сказала того, щоб не дразкити і так в найвисшім степені подразненого сина. Вона не знала, що він ще не зовсім показав їй глибину свого гніву: Ярослав не міг сказати матері, що ігумен Данило закинув його невинній Настасі, що вона належить до "іграющих купно ногами!"
Відчуваючи, що пристрасний гнів сина горячий як'жар і що тепер ніщо його не ослабить, тільки ще роздратує, мягко попращалася з ним і пішла до своїх кімнат. Сіла при вікні, що виходило на подві-рє і ждала, тихо плачучи. Довго ждала. Чула, як на Дністрі, Лукві і Лімниці рубають лід варяжські полки, чула скорий тупіт кінноти і рівний та тяжкий похід піхоти і скрипіт потворних машин. Галич ще мовчав, хоч,— як говорила між собою перелякана, жіноча служба,— великі маси народу збиралися кругом церкви Пресвятої Богородиці, куди їм заступили дорогу сильні відділи Варягів.
Задзвонили на вечірню в церквах Галича; але не дзвонили три найважнійші церкви; якраз кругом них збиралися мовчки великі товпи народа, серед якого кружляли найдивнійші вісти. А кожда з них долітала до замку крізь кордони Варягів, одна дивнійша від другої. Від одної з них задрожала на цілім тілі побожна княгиня Евдокія.
Щож оповідала та вістка?
Вона оповідала, що в монастирі св. Іоана Варяги зарубали суздальських дружинників княгині Ольги, які на її приказ не хотіли зложити оружа й виволікають з келії звязаного ігумена Данила, що сивим волосом своїм замітає землю...
Дрож перейшла її як електрична струя. Вона упала на коліна і молилася горячо до Бога, молилася за сина і внука свого, за ігумена Данила і за Настасю Чагрівну, що принесла щастє її синови, бодай на короткий час.
Але не вислухав Бог ні одної молитви її.
Ще не передзвонили дзвони галицьких церков, як на замковім подвірю задудніли колеса колісниці і копита коний кінного відділу. Княгиня виглянула вікном: там з воза окруженого їздцями витягали високі скандинавські ратники старого ігумена Данила. Руки мав звяза-ні як до молитви, а біле волосе його і борода були в неладі.
Крикнула й упала зімлівши.
А по Галичі як полумінь летіла вістка про увязненнє святого старця Данила, і затрясся з обурення великий престольний город — затрясся в усіх дільницях своїх аж по Сокіл і Крил ос, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин, по Тяжів і Селець, по Чешибіси і багна Бистриці.