Вїхав в улиці Галича і просто заїхав перед склади Нікона. Переляканий купець вийшов, кланяючися до землі. Князь увійшов до його складу і приказав запровадити себе до окремої кімнати та принести там найдорожчі матерії й жіночі прикраси. Вибрав багато, приказав спакувати й відвезти до Чагрова, а на замок прийти по заплату.
— "Віддаш усе те Настасі Чагрівній! Знаєш?"
— "Знаю, знаю!" вигикав все ще переляканий купець.
— "А памятай, що тяжко відповіш зате, як би хтонебудь довідався, від кого сі дарунки". І вийшов.
Нікон мав такий вираз лиця, як би волів взагалі не зискати навіть такого клієнта, ніж мати таке припорученнє.
Приїхавши на замок, пішов просто до кімнати жінки. Представляв собі, що йде до — Настасі і тішився тим самообманом аж до дверий кімнати своєї подруги. Від тоді що днини заходив до неї; лек-шало на душі від того самодурства. Дощі почали падати, довгі, осінні дощі, а князь постійно ходив до кімнати жінки, хоч коротко у неї сидів. Княгиня скоро приходила до здоровля. А в теремі і в городі помалу притихали сплетні.
Минув місяць, а князь ні разу не скермував коня в напрямі до Чагрова. Він мав свою Настасю в душі і в теремі. Від Чагрова щось відпихало його, якась дивна, таємнича сила, яку теперішні, учені люди називають забобоном, усміхаючися на доказ своєї висшости над тими, що вірять в прочуттє, в сни, і в инші забобони.
Князь дальше пильно відвідував жінку і навіть зживався з тими відвідинами, привикав до них. Раз увійшов до кімнати Ольги й побачив її — всю в слезах. На перший погляд пізнав, що жінка — знає вже його тайну. Він з дня на день очікував тої прикрої хвилі і се було одною з пружин, що тягнули його розбиту, хору душу до кімнати Ольги. Він боявся тої хвилі, боявся ще більше, чим їздй до Чагрова.
Станув, як вкопаний, хоч добре був приготований на се, що та хвиля наступить і що дня дивувався, що не наступає ще. Сподівався вибуху жінки й ошибся основно.
Княгиня спокійно дивилася на своє немовлятко, немов би говорила до нього: "Тебе не любить ніхто, крім матери..." А до мужа усміхалася крізь сльози, на силу, дуже на силу. І була навіть гарна в тій боротьбі зі собою. Несподівано гарна.
Князь опанував здивуваннє і запитав мягким голосом:
— "Ти хора?"
— "Ні, ні зовсім ні!" відповіла живо.
В тій хвилі мав певність, що вона була недавно зі скаргою у матері його, що плакала перед нею, що плакали обі, хоч з инших причин і що його розумна матір, єлинська царівна, давала якісь ради невістці. Перший раз від довгих літ відчув знов прихильність жінки, подібну як тоді, коли їхав в свій перший похід.
Але та прихильність була якась инакша, якась глибока, як про-пасть в Бескиді, з якої віяв жах перед утратою мужа. Лишився на ніч у неї і був до рана. Весь час мав таке вражіннє, як би він лежав без серця, яке мала та друга, молодша і ніжнійша — і без думок, бо вони були в Чагрові, крім незначних, болючих відривків їх. А ся, його подруга, всіми силами хотіла задержати бодай його, без серця, без думок.
Дивну і страшну боротьбу їх о себе відчував всіми нервами і — жаль йому було Ольги, дуже жаль — перший раз жаль, від коли побралися. І був дуже ніжний для неї. В білім і чистім ложі її представляв собі золоте листє яворів над жерелом у Чагрівськім лісі; сльози радости чи смутку Ольги ділали на нього як журчаннє жерельної води, при якій пережив своє найвисше щастє.
А княгиня Ольга також обманювала себе, казала собі в думці, що "нічого, нічого" не сталося з її мужем, що навіть більше їй дорогий, як був колинебудь перед тим.
Як вийшов з кімнати Ольги, падав перший сніг. Чистий, як постіль Ольги і холодний, як думки про неї, а ніжний, як мрії — про Настасю.
Почув проймаючу студінь і дрож на вид того першого снігу, хоч тепло був одітий. Пішов до своєї кімнати, де горів ясний огонь зі сухих полін кедрини й живичної смеречини. Погрівся коло нього і поснідав при нім. Але чув, що хоч з верха тепло йому, то нестерпима студінь іде з нутра, зі самоти його. Пішов до матери, але й тут не знайшов того, що шукав.
І вийшов.
Казав без ніякого заміру осідлати коня і не оглядаючися, почвалав до перевозу на мутнім широко розлитім Дністрі. Вискочив конем на беріг і пігнав розмоклими полями до свого ліса. Сніг падав з дощем; було вже коло полудня. Гнав так, аж зіпрів. І почув, як оживає в нім його серце і як широко пружиться грудь і як немов у горячім блеску літнього сонця розцвітають наново його великі пляни. Чув, що се можливе тільки на сій дорозі — до коханої женщини! І чувся на віки звязаним з нею.
Приїхав на "свою" поляну. Сам не знав, як тут знайшовся. Дерева кругом неї стояли нагі як трупи, обгризені стадами чорної галичі, тай плакали рясними слезами, що за кождим подувом вітру падали міліонами з їх голого віття. Калюжі стояли там, де колись ходила ніжна стопа Настасі, і голодні круки перелітали з криком над місцем, де ще так недавно гомонів радісний щебет Настасі, що тішилася його дарунками, все одно, чи се були перли й дорогі коралі, або оксамит і жемчуг, чи червонаво-синявий міцний цвіт чебрика, чи велика китиця зі золотого пальчастого листя яворів, в якім укрив для неї чорні ягідки вурдовини. Бо вона тішилася ним!.. На землі гнили останки волокон упавшого давно листя, і воняло гробом і гнилизною. А пустка віяла така, що не припускав, аби його гарна земля могла денебудь бути аж така понура.
Плакало серце...
Глянув у напрямі жерела. Далеко видно було нагі пні дерев у безлистім лісі. Поїхав своїм заболоченим і мокрим як сам конем. А з на-гого гиля дерев падали на нього міліони зимних каплин, змішаних зі струями студеного дощу, що саме пустився. Те місце кругом видавалося йому якесь чуже, ледви пізнавав його. Тільки його стежечка до "жерела Настасі" немов говорила до нього: "То я, то я!"
Доїхав і станув збентежений: кругом жерела стояла велика вода. Тільки зі сугорба на боці падала до неї з клекотом чистенька жила водиці з "жерела Настасі". Кругом було пусто, страшно пусто — як у душі князя... Йому здавалося, що і його тут нема, що він уже не існує, помер... Не памятаючи себе, зіскочив з коня і руками шукав по розмоклій землі — слідів Настасі...