— "Нікому ні словечка про те! І застановити дальше слідженнє князя!"
Приказала повідомити себе, коли приїде син і як тільки дали їй знати, що князь уже в своїй кімнаті, сама пішла до нього, хоч звичайно взивала його до себе. Хотіла несподівано побачити радість свого сина в його кімнаті.
Увійшла незаповіджена.
Ярослав ходив по кімнаті великими кроками й очевидно мрів — про Настасю і про міцно пахучий цвіт чебрика, який держав в руці і про мерехтячий за лісами Київ, та похід на Дон великий, про нові кріпости й будівлі та про заможні загороди смердів й увільненнє закупів з довгу. Мав оживлене лице і щастєм сияючі очі.
Здивувався незвичайними відвідинами матери, що мала зворушений вигляд лиця.
— "Чи сталося що незвичайного?" запитав цілуючи її в рамя і присуваючи крісло до огнища, що горіло ясною поломіню, як колись за часів батька.
— "Ні, ні, нічого. Тільки ти так рідко тепер відвідуєш мене, що я прийшла хоч подивитися на тебе. Багато часу не заберу тобі. Бачу, що ти занятий і — щасливий. Мені більше не треба. Але будь обережний, мій сину, в щастю своїм, будь дуже обережний!..."
Слези станули їй в очах і вона заплакала, тихо, як на похороні мужа, заплакала слезами радости й остраху, збудженого якимсь зловіщим прочуттєм. Мала вражіннє, мов би невдовзі вся радість мала геть забратися з сеї кімнати і з усіх кімнат княжого замку в Галичі, але не говорила сього синови.
А він сів коло ніг матери, як за часів дитинства і подумав:
— "Як же радо сказав би я їй, що знайшов щастє на лісній поляні коло Чагрова. Але годі, годі... Матір очевидно серцем відчуває, що я щасливий".
І почав матері оповідати про свої великі заміри і широкі пляни. А вона слухала і дивилася в нього як в образ. Колиж дійшов до своїх замірів, щоби скріпити смердів й облекшити долю закупів, вона відповіла:
— "Пощо наражати себе на ворожнечу бояр? Чиж не досить тобі ворожнечі міщанства? І на що тобі придадуться ті смерди?"
— "На них збудую силу міцнійшого Галича. Коли свобідні смерди будуть численні і заможні, доставлять мені багато здорових воїнів і вся країна буде управлена як огород. А мужицький воїн ліпший чим боярин: він більше витревалий і в бій іде спокійно, як до церкви. Я мав нагоду надивитися на те. А який він мало вибагливий і який вірний, мамо!"
— "Памятай, тільки, що найпізнійше доходить до ціли той, що надто спішиться. Пожди, аж вимруть ті старі бояри, що брали участь в походах твого батька. А тоді ти матимеш перевагу не тільки своїм умом, але й літами та досвідом; хоч я вже тоді не буду бачити твоєї могутности, але зречуся радо тої радости, щоб тільки ти напевно осягнув її".
В очах її блиснув розум византійських імператорів.
— "Так, так", відповів, "то правда, але треба, мамо, робити, поки молодість не улетить..."
— "Вона не улетить, поки матимеш радість з життя".
Усміхнувся до неї з вдячністю.
Встала. Ні одним словечком не згадала синови, що знає його тайну. Не хотіла мутити йому щастя. І пішла до своїх кімнат, успокоєна троха.
Бирич Яструб, що бачив, як стара княгиня виходила з кімнати сина, кождої хвилі очікував завізвання до розгніваного князя. Але його не взивали. Не спав до рана. А як побачив, що князь виїзджає до Чагрова, сказав собі:
— "ї знов ти ошибся. Вчися і вчи до смерти, а напевно помреш дурним!"
Скликав биричів князя і прагматевтів княгині та заявив їм, що сам уже подбав о безпеку князя на його прогульках і що князь та княгиня не бажають собі дальшого береження особи князя.
А молодий князь переживав найкрасші дні свого життя. Для нього инакше плив тепер Дністер, инакше шумів ліс за ним, инакше світило сонце і навіть пожовкле листє, що падало з дерев, мало якусь весняну живість. Переживав серед глибокої осені першу весну своєї молодости. ї все його тішило, відчував цілою душею радість з життя. І говорив нераз до себе: "Який же той світ гарний і як же довго не бачив я краси його!"
А олицетвореннєм тої краси світа і радости з життя була для нього "маленька" Настася, як залюбки називав свою любку. Вона при-нім також рада була з усего — і з журчання жерельної водиці і з ше-лесту пожовклого листя, що встелило ліси і з чорних ягідок урдовини, яку разом збирали і з його княжих дарунків. А Ярослава найбільше бавило те, що вона мала однакову радість з дорогоцінних ігерел і жемчу-гів і з жовтого цвіту розхідника з дрібоньким восковим листєм, якого часом привозив їй з княжих огородів і навіть з чебрика, якого для неї назбирав по дорозі або з червоного букового листя. Бо вона рада була ним. А він рад був нею; особливож тим, що здобув любов її не як князь Галича, Перемишля, Звенигорода, Теребовлі, Берладі й Текучі, але як невідомий чужий дворянин, що нині тут, а завтра може повіятись з вітрами.
Дійсно княжих дарунків давав їй не багато, бо боявся, що вона не зможе їх укрити і що тоді відкриють, хто він, а з тим і його щастє щезне.
Але вона зручно ховала дорогі подарунки його, о що він звичайно дуже просив. І ще тішився тим, що ніколи не запитала його, коли повінчаються: їй досить було щастя, яке мала з ним.
Але щастє ніколи не треває довго: воно крихке як цвіт голодника, про який навіть трудно сказати, чи се цвіт, чи овоч, чи піна. А вистарчить подути, щоб його не стало.
Так само не стало й щастя Ярослава Володимирковича і Чагрівної Настасі.
А щезло воно якраз від того, чого так боявся Ярослав: їх відкрили. Але зовсім инакше, як відкрив начальник биричів Яструб, висланий матірю князя.
Сталося воно так:
Одної днини — було се в пятницю, чого князь ніколи не забув — спізнився він значно на свою любу розмову з Настасею. Але вона так уже була привикла до його відвідин, що терпеливо ждала. А як поспішно над'їхав князь, не тільки що не зробила йому виговору, але ще більш радісно привитала його, своє щастє, якого не сподівалася вже сеї днини. Ярослав тим сердечнійше припав до неї. І була того дня їх розмова ще більш солодка, як звичайно і ще більше довга. Князь відчув потребу, висповідатися перед нею з усего горя свого і зі всіх надій. І почав їй оповідати, а все не про себе, лиш про князя, як йому прикро жити в величавім теремі княжім, яка понура і для мужа непривітна зробилася княгиня Ольга, і як князь терпить від того і рідко буває дома, але мимо всего будує в думках великі пляни. Оповідав їй про Київ, про підземні печери Лаври, про Собор Софійський, про Церкву Десятинну і про те, що колись увійдуть там може з князем Ярославом галицькі полки, як увійшли вже раз, тільки не вступляться відтам, але получать Галич і Київ на віки а тоді не треба буде боятися вже ні приходу голодних Ляхів, ні чорних Угрів, ні диких Половців.