— "Кінь не хоче їсти, мабуть напоїти його треба, як відпічне", сказав князь. "Заведи нас обох до води, нехай і дальшої".
Вона усміхнулася і сказала:
— "Бачиш, коли ти такий завзятий, то за кару сам будеш голоден".
Ярославу дуже сподобалося те, що вона не налягала вже на нього,
аби йшов до криниці біля їх дворища. Готов був якраз тому піти. Але вона не говорила вже про те, а князь, в роді котрого від часів Святослава Завойовника дуже дбали про коний, хоч сам був голоден, не уважав на те. Взяв коня за поводи і готов був іти за нею.
Втім вона рушила і стала.
— "Ти направду хочеш іти до дальшого жерела?" запитала. "То зажди хвилинку, я й тобі винесу їсти!" і пустилася в напрямі до дому.
Ярослав майже з острахом крикнув:
— "А не скажи, з ким ти зустрілася, бо... бо... бо відїду і мій кінь через те не напється води".
Задержалася і запитала:
— "А відки ти знатимеш, що я скажу?"
Ярослав погрозив инакше:
— "Бо більше не приїхав би я сюди. А тут так гарно і приємно". Усміхнувся до неї усміхом першої, для обоїх несвідомої ще прихильносте.
Ся получена з усміхом погроза мала пожаданий успіх.
— "Не скажу!" відповіла. "Впрочім, не маю кому сказати. Батько з Борисом у Галичі, инші брати десь пішли, а матері хиба вечір можна щось сказати, бо все порається".
Пішла скоренько.
Ярослав ждав мов на грани. Коли зникла між деревами, думав, що се була сонна мрія і боявся, що вона не верне. На саму думку про те почув біль в мозку. Ждав довго, дуже довго. Так йому бодай здавалося. Ще ніколи на нікого не ждав так нетерпеливо. І се було перше солодке терпіннє. Він навіть не знав, що тут тепер народилася його любов, яка мала для нього* мати в дальшім життю величезне
Вернула. З далека бачив її, як ішла. І тішився її зручним, легким, гармонійним ходом, любувався ним, як музикою або єлинською книгою. Несла щось у білій хустині. І на голові мала вже білу, шовкову хустинку зі золотистими, вузкими краями. Ще красша була в ній, як пе-редтим.
Зараз станула перед його конем і пішла наперед. Ярослав ішов з боку і весь дрожав. Кождий рух тої дівчинки ділав на нього як филя теплої водиці ділає на втомлене тіло подорожного. Старався часто дивитися їй в очі й не счувся, як знайшлися на якійсь більшій поляні, де зпід горбка журчало жерело.
Вона поставила біля жерела харч у платинці і сказала:
— "Знаєш, що мене тепер дуже займає?"
— "Ні, не знаю!"
— "А сього так легко догадатися!" і засміялася тихо.
Ярослав напружив свою думку. Йому здавалося, що від того, чи він
відгадає, залежить його щастя. Помалу почав говорити:
— "Може — се,— чи — я — наперед — напою коня — чи сам — напюся?..."
І вдивився в її оксамітні, молоді очі, що зі здивування отвиралися широко. Вона відповіла:
— "Так. Але сего, що я тепер думаю, вже не відгадаєш, хоч воно ще лекше!"
Ярослав, опанований ще вдоволеннєм ізза першої відгадки, не міг напружити вже думки і відповів:
— "Ні, сего вже не можу..."
— "Я думаю, що ту першу загадку зовсім не легко було відгадати, хоч я й говорила, що легко. Бо ти міг відповісти, що я думаю над тим, хто ти? Або чи одно ти міг відповісти!"
Ярослав сказав поважно, беручи коня:
— "Отож знай, що я був би наперед напоїв коня навіть, як би ти не була мені завдала такої загадки".
— "Ти мусиш бути добрий, коли так любиш коня. БатЬко все каже, що хто любить худібку, того й худібка любить і що худібка злого чоловіка ніколи не буде любити".
— "Навіть як він її любить?"
— "Який же бо ти! Адже я сказала, що злий худібки не любить!"
— "Ні. Того ти не сказала".
— "Якраз сказала!"
Се була перша суперечка Ярослава з його першою й останною любкою. Він не був невдоволений з неї.
Вона розвязала білу хустинку й розстелила на траві тай почала розкладати те, що в ній було: хліб, кусень студеного мяса, кілька гарних грушок і кілька золотих як сонце пластинок вощини з медом.
— "А посуду до води забула!" — сказала зажурена.
— "Я вже мию руки, бачиш, як міцно мию; можна пити з долоні..." сказав сміючися князь. Мав таке вражіннє, як би вже від давна були знакомі. їв смачно, бо був голоден. А ще солодша чим солодкі пластинки з медом була для нього ніжна, майже незамітна услуга її: вона незначно, мов соромлячися, підсувала одно по другім. Чувся так добре над сим гарйим жерелом, окруженим гущавиною корчів, так затишно і приємно, що віддав би княжий замок у Галичі за скромний дім близько сього жерела".
Скінчивши їсти, гарно подякував і сказав:
— "А тепер напємося води зі жерела Настасі!"
— "Якої Настасі?" запитала піднимаючи очі зпід своєї шовкової хустинки.
— "Адже ти так називаєшся?"
— "Звідкиж ти знаєш се?" запитала здивувана.
— "Чув на Волині!" зажартував князь.
— "То не може бути!"
— "Ні, ні, Настасю. Я чув у Галичі від дворян князя Ярослава, що
боярин Чагрів має дочку Настасю і що вона дуже--" урвав. Вона
питала поглядом: що?
— "Гарна", докінчив по хвилі.
Настася легко змінилася на лиці, мало не зарумянилася. Але її бліде, схороване личко не мало ще тілько крови. Не відповіла нічого.
Ярослава опанувало бажаннє, звернути розмову на князя. Якраз не на себе, а на князя. Подивився на сонце і сказав:
— "Вже дуже час мені їхати до Галича. Чи вступиш з боярськими дочками на замок, як будеш коли в Галичі? Я ще там буду якийсь час".
В душі не бажав собі того.
Бачив, що вона хотіла його спитати, чи не приїде вже тут до неділі і бачив, як перемогла себе скоро.
— "Ні" відповіла. "Князь не любить Чагрових і тому не треба йому пхатися на очі. Борис нераз говорить се батькови".
— "Отже й ти не любиш князя?"
— "Я його не знаю й боюся. А ти вже від давна знаєш нашого князя?"
— "Від десяти літ".
— "Так? Цікаво, що той князь думає?"
— "Я тобі можу сказати"... І подумав, що лекше йому стане на душі, коли висповідається зі свого горя тій дівчинці, яку припадком зустрів на лісній полянці і яка навіть не знає, з ким говорить. З дійсним співчуттєм для себе продовжав оповіданнє про молодого князя, кажучи: "Він дуже нещасливий чоловік, бо оженився не зі своєю вибраною, тільки по батьківській волі і тепер нудить світом".
— "Про се і я чула".
Тепер на князя прийшла черга, дивуватися. Бо він дуже крився зі своїм горем.