І дійсно ніяка літопись українського народа не згадує вже опісля ні одним словечком страшної волости тої, немов би рука кождого літописця жахалася доторкати пера задля неї по тім, що сталося на Горі Вишневій. Але про останну каплю горечі, яку допив опісля князь Осмомисл, згадав літописець українського народа, не згадуючи про властиве жерело й причину терпіння одного з найліпших наших володарів.
Часть друга ЗА ЛЮБОВ
ЗАКИ ПРИЙШЛА ВОНА...
Глава перша, яка вияснює, чому Ярослав помалу вертав з походу, тай оповідає, як його приняли дома і до якоіі праці взявся молодий ум його та чи вона була йому під силу; оповідає й про те, як воєнна заверюха що знялася над Киівом, дала свобідно відітхнути, Ярославу і як він мусів іти походом на матір городів українських; як вїздив у святий Київ в 25-тім році життя свого й о що молився в Софійськім Соборі при домовині Володимира Святого; як опісля пішов походом з бігом галицьких рік на землі наддунайські і як прилучив їх до Галича, як перебудував Галац і замкнув дунайські гирла та з якими плянами вертав до Галича.
Вже давно відцвила конвалія й черемха, улюблені цвіти матері Ярослава з часів, як була ще дуже молода. Минули перші сінокоси і настало літо, а з ним зацвив тревалий, міцний цвіт чебрика, який його матір любила тепер. Що днини він зявлявся на княжім столі, чи князь був у замку, чи в мужицькій хаті, чи в наметі під голим небом. Його міцний запах і матово-червонавий цвіт з відтіню фіялки пригадував йому постійно останні слабі лучі заходячого за Галичем сонця і любов матери, з якою брала вона його до себе під вечірню годину тай оповідала старі казки Єлинів. І ще як дивився на червонавий цвіт чебрика, то він пригадував йому пахучий огонь з кедрини, що його несли на золотій посуді перед матірю а від смерти батька перед жінкою. Спомин того огню немов лучив в його очах ті дві найблизші особи, які мав на світі.
В холодних і вохких лісах Погорини пригадалася йому тепла і привітна комната подруги. І він перший раз затужив за нею, а в молодім його тілі пробудилася жадоба.
І наступили ночі без сну, в котрих думки його перебували в білій, спальній комнаті молодої княгині Ольги. І здавалося йому, що також її туга, біла як грудь княжни і мягка як оксаміт, верстає ночами далеку путь, ідучи все слідом золотих підків копит його найкрасшого коня, степами Панталихи, Вишневою Горою, східним берегом Гнізни й берегом Горині — аж тут у глибокі бори Погорини, над її озера; йде трясавицями, пісками й мочарами; приходить і питає, коли він-поверх з далекого походу. Неохота до жінки, викликана взаїмним холодох, немов щезла, немов покрилася занавісою.
Князь стужився за домом. Але від заходу ще шарпали його волость війська Ізяславового брата Святополка. І він не хотів вертати, не докінчивши діла. Неспані ночі не томили його, тільки давали хоч коротший але кріпкий сон над раном. І він вставав оживлений та з дня на день мужнів. /
На пісках Волині перецвитав уже жовтий цвіт розхідника між його дрібним, мясистим, мов восковим листєм, як Ярослав упорався з князем Святополком. Волинські ліси прибралися в мідяну краску як труби княжих сурмачів. І здавалося, що то конає літо в своїй крови, хоч чудова волинська земля кипіла ще життєм і в кождім корчи її лісів було повно гнізд. Здавалося, що тим життєм і гамором земля як любка пращає свого милого, могутнього Дажбога, що дав їй плідність і любов. А він вже тільки слабо усміхався до неї, весь зарумянений з жалю, між мідяним листєм лісів Погорини.
В такий час відшукав Ярослава галицький гонець, що привіз лист від матери. Князь отворив його, перебіг очима і поклав знеохочений: його подруга привела на світ другу дочку і матір питалася, яке імя бажав би він дати новій донечці своїй.
Його мов зимною водою злило.
Коли так дальше піде, то на кого лишить свою волость, шарпану звідусіль? І що вона варта буде, як не лишить сина, що досів би коня і метнув копієм? Адже будучі зяті тільки збільшать замішаннє кругом його держави і в нутрі її, коли не буде сина, що взяв би на себе тягар оборони землі.
Віджила в нім знов неохота до жінки, яку розлука перемінила була на короткий час в тугу.
Відписав, що лишає матері і жінці до порішення, яке імя надати другій донечці і що невдовзі поверне до Галича.
Вертав помалу, бо вже не чув туги за домом. А ще до того побоювався, як зустрінуть його Галичани, котрим не дав можности, рішати на вічу про долю київських полонених. І висилав до дому полк за полком, а сам з останками сил задержувався в городах, що були на його шляху, контролював їх управу, судив, порядкував. Що йно близька дощева пора приспішила його поворот.
Вже в Бужську почали його витати як побідника, що не дав чужим волкам нищити галицької землі. І Галич зготував йому зовсім гарне приняттє. Скрізь говорили про те, що вже давно ніяка війна не скінчилася так щасливо як ся, бо все галицька волость бачила в своїй нутрі чужі полки і му сіл а їх кормити та зносити знущання і пожежі, а тепер обійшлося без того. Простий народ і мужицтво благословили молодого князя і молилися Богу за його здоровлє і довгий вік. І бояри були задоволені. Тільки одно міщанство дальше держалося в опозиції, але не проявляло її в нічім.
В дома застав князь такий сам настрій, який лишив, ідучи в похід. Прихід другої дитини на світ мав у собі тілько доброго, що молода княгиня мала чим занятися і Ярослав мав причину, як найрідше заходити до неї. Нарочно приходив в часі, коли жінка займалася дитинкою, посидів хвильку й ішов, "до своїх пильних справ". А жінка помічаючи се, ставала все більше непривітна, що знов іще більше відпихало від неї мужа.
Працював пильно. Насамперед взявся до полагодження справ, звя-заних з відбутою війною; поділив їх на такі, які зараз дадуться полагодити і на такі, яких полагодженнє вимагає більше часу. До перших, дрібнійших справ зачисляв відшуканнє свого товариша з хлопячих літ, Мирослава Крушини. В короткий час по повороті князя з походу зголосилася до нього матір Мирослава зі Стефаном Бистринчуком, що якраз повернув схорований і блідий як смерть. Князь прирік матері Мирослава, зробити все можливе, щоб відшукати пропавшого сина, а Бистринчука задержав і докладно випитав про перебіг в ардельськім провалі. Молодий хлопець не багато міг йому оповісти. Коли Стефан вийшов, князь відітхнув і подумав: "Як би так він ізза упливу крови не мусів був лишитися майже рік на ласці ворховинців, але прибув зараз до Галича й оповів, що Мирослав дістався в полон, я мусів би був набрати переконання, що від нього відобрали грамоту. Через те був би я лишив значнійшу часть сил проти Угрів і битва під Теребовлею булаб напевно нещасливо скінчилася для мене". Тепер знав уже від галицьких купців, що Мирослав в сам час був на послуханню у Мануїла і що Византія зараз почала з Угорщиною війну о морське побереже, яка що йно скінчилася.