— "Пресвітла радо бояр і народа! Я все шанував і шанувати буду старі закони нашої землі, що їх казав списати великий розум моїх прадідів. Одначе ті закони нігде не постановляють, що треба проливати кров неповинних. Не Кияни а Чорні Клобуки виконали різню на наших полонених, як згідно зізнали ті, що їм удалося вратувати життє перед ними. Ніхто не знає напевно, чи київський князь, опанований злим духом, хотів справити таку тризну покійному синови свому, чи Чорні Клобуки зробили се самі для добичі й рабунку. Чиж отсі Кияни, що в наших руках, винні смерти наших братів? Відповідайте!"...
Стало тихо. Ніхто не обзивався.
"Чи полекшає нам від того, як загинуть сі полонені брати наші? Правда, старий закон наказує месть. Але новий наказує прощаннє! А ми хочемо сповнити прикази обох — пімстити наших погибших полонених і не убивати невинних: нехай же київські полонені утратять свободи і лишаться на землі нашій, але нехай задержать життє! Я христіянський князь і не можу судити тих, що не провинилися, не знаючи навіть певно, хто тут провинився. "Бог поставив князів воло-стелями в месть злочинцям і в добродітель благочестивим" — як говорив мій покійний батько. Я хотів би бути добрим господарем сеї волости і для того нерадо позбавив би її тілько робітників, яких кожда родина, що втратила кормильця свого, може забрати собі і між якими неодна вдовиця може знайти мужа. Але правда і те, що сказав боярин про мою молодість. Я дійсно наймолодший між вами і не буду виступати проти волі і суду мого народу і посивілих в радах дорадників покійного батька мого, що вже не одно добре діло постановили для сеї землі. Для того послухаю ради, якої ви всі мені уділили устами одного, що тут промовляв і скличу на неділю всенародне віче. І нехай станеться так, як осудить воно, а я молодий підпишу те, що урадять старі голови, досвідом богаті. А як би хто з присутних або неприсутних тепер чи опісля заявив, що не яло ся Теребовлі созвоняти віча перед Галичем, тоді я не скажу, що престольний город там, де князь перебуває, тільки ще раз созвоню віче в Галичі, як буде потреба".
Був майже певний того, що практичність народу переможе і тут і там жадобу відплати.
Молодий князь сів знов на престолі, а в радній гридниці залягла тишина мов у церкві. Кождий з присутних важив у думці силу аргументів князя. Перші проснулися з заклопотання духовні і з обовязку свого почали всуміш голосно благословити молодого Ярослава. Счи-нився шум і знялася гурткова, притишена розмова. Старий боярин Судиславич сказав півголосом до окружаючих його бояр:
— "Я князеви своєї голови не дам, бо він має мудрійшу, хоч молодшу. І хтоб то подумав, що я, старий боярин, що памятаю ще діда його, кричав недавно, не роздумавши: Смерть київським полоненим! А він молодий хотів би їм дарувати життє, але зовсім не без кари: бо хоче їх поженити..."
Мимо поваги хвилі сильно здержуваний сміх зашипів в окруженню боярина і його дотеп скоро рознісся по великій салі та прогнав з неї кровавого опира відплати. Оден з молодших бояр не видержав і приступивши до княжого престола, тихо переповів князеви дотеп Суди-славича. В радній гридниці запанувала просто весела атмосфера, особливо як старий Судиславич, що мав дуже прудку подругу, почав просити знакомих і сусідів, щоби мали згляд над ним і не сказали його жінці про сей дотеп. Злобні язики оповідали опісля, що ні один київський полонений не вийшов так кепсько як боярин Судиславич, бо про його дотеп таки довідалася жінка.
Коли в салі запанувала знов повага, виступив боярин Микулич з Надвірної, що все пропадав за робітниками і чабанами, які йому раз-ураз втікали з його полонин на недалеку Угорщину. Але сим разом він очевидно говорив без огляду на потребу робочих рук:
— "Наш молодий князь бачить кромі того що инші, ще й те, чого инші не бачать і чує ще й те, чого инші не чують і знає, як можна зло-мати нещастє, чого инші не знають..."
— "Осмомисл!" сказав хтось з круга бояр, здається боярин Кедри-нич з Тухлі, що ніколи не відзивався на раді. Для того автор того влучного оклику потонув в забуттю, але його оклик перетривав століття і треватиме в яснім значінню своїм, поки житиме його мова. А для князя Ярослава мав той влучний оклик велике значіннє в будучім життю його: він пристав до нього на все, немов друге імя і поміг скоро рознести славу його розуму по всій його державі і далеко по всіх землях українських і за їх границями. Багато добра зробила землі нашій та добра слава князя: багато злочинців, обманців і кривдників, убийників і розбишак, що спритно вміли затирати сліди злочинів своїх і злочинних спілок та змов і перед найрозумнійшими судиями,— виявляли діла свої, коли їх приведено перед князя, котрого весь народ називав Осмо-мислом; багато княжих спорів, коромол і межиусобиць, що булиб крівавою посокою розлилися по землях українських, удалося в час усмирити князеви Ярославу завдяки великій славі свого розуму, який всі признавали; багато разів удалося йому пхнути спільні сили нашого народу проти дикого степу й оборонити їх перед знищеннєм. Одного тільки не предвидів той мудрий князь многогранним і блискучим умом своїм: не передвидів свого власного терпіння, якого не зазнав ні один з князів і вождів українського народа, від коли сягає память найстарших літописий і лєгенд українських аж по наші дні. Але про те велике терпіннє князя Осмомисла ще час оповідати, бо ще ждали на Ярослава довгі ряди днів ясних як сонце і солодких як ягоди винної літорослі, що доспівала в землях його матери. Але вони минули прудко як дністрова филя, як легіт з чатинного бору в парний день мандрівця. Боярин Микулич кінчив свою коротку промову заявою:
— "Ми всі пристаємо на розумну раду нашого князя, щоб созвони-ти віче на неділю".
Загальним ободреннєм принято ті слова Микулича. І на тім закінчилася рада, з котрої легко міг вийти новий злочин.
Вісти про хід наради й бесіду князя скоро розійшлися по городі тим більше, що в нараді брали участь і представники міщанства та простих дружинників. Се від разу поділало на облекшеннє долі полонених. І сторожа й милосердне жіноцтво Теребовлі почало їм давати поживу, причім навязувалися сердечні взаємини. Майже всі були раді, що не потребували бути свідками нового масового убийства, а багато мало вигляди і на практичні користи. Одначе князь почав надумуватися, чи добре зробив, заповівши віче не в Галичі, а в Теребовлі. І так уже населеннє Галича не добре відносилося до нього ізза діл його покійного батька. Вправді добре булоб, показати галицькому міщанству, що коли дальше оставатиме в опозиції, то є ще городи, що можуть його заступити. Але перетягати тої струни не треба, бо таки Галич ліпший на столицю чим усі инші городи його волости: Теребовль за близько східної границі, на Перемишль скоро можуть напасти і Ляхи й Угри, а Звенигород, як впрочім і два попередні городи, не має такої ріки, як Галич, що приносить йому великі доходи з торговлі. Значить — треба числитися з галицьким міщанством. Тай ще одно: і Галич і инші городи мають право, взяти участь у вічу, бо волость се єдина цілість. Lкнязь зараз вислав биричів і підвойських на розставлених конях до Галича, Звенигорода, Пліснеська, Бужська, Отинії й Коломиї з запрошеннєм на віче до Теребовлі. Повідомив про віче і Перемишль та Сянік, Ря-шів і Ярослав з тим, що ті городи можуть у Перемишлі зійтися на віче.