А ті думки й так були безмежно болючі. О, якби галицький князь знав, які вони були, бувби певний того, що виграв війну так, немовби розніс на прах всю силу Київа й союзників його. Бо ся нерішена битва перечеркувала всі пляни Великого Князя, що саме тепер мали звершитися й ще до того ставила його в незвичайно трудне положеннє: з одним-одиноким утомленим битвою крилом військ своїх, переважно союзних, у ворожій державі, під стінами сильної кріпости Теребовлі, в котрій тепер вигідно спочивають галицькі сили, щоби може завтра наперти на його табор, в котрім тепер більше полонених як вояків його!
Одинокий вихід з положення сього: як найскорше втікати. Але перед ким?! Перед таким молодиком, якого він свого часу на колінах бавив, якому ще добре й вус не засіявся, який навіть не привик ще до княжого колпака на біловолосих кучерах своїх, якого не було ще на світі в часі, коли він кермував вже битвами... Сором палив його як грань і болів, як стони молоденького Ігоря.
Такий молодик виграв війну з ним, старим князем і полководцем, що побідив навіть батька його, старого хитруна, якому не було пари між князями! І ще до того так перехитрив його, протягаючи переговори, поки не напер суздальський князь з півночі, а византійський цісар з полудня! Через те чернигівський князь не міг йому дати значнійшої помочі, а його шурин, угорський король Геза взагалі не вислав сим разом ніякої підмоги. Показується, що той молодик Ярослав ще ліпший грач, чим його батько. А з Ляхами навіть не переговорює, тільки бє. Що за розум у того молодика! Як він знає, де треба бити, а де говорити й як довго говорити! Не соромився би був, як би так покійний князь Володимирко обмотав його війська й державу. Але тепер...
1 як тут вертати в Київ, як показатися на очи союзникам? Тай коби то ще так легко було вернути! Чиж той молодик у колпаці Володимирка ке може тепер стягнути всіх залог з кріпостий Погорини й відтяти йому дорогу! І що тут робити з тою масою полонених, що числом перевисшають недобитки його власного війська? Що робити з мно-жеством ранених? Адже нім він перевезе їх через гори Медобори, вже з півночі перетнуть йому шлях до Київа галицькі залоги кріпостий Погорини... Гарне положеннє. Нема що казати! і
Князеви здавалося, що вже ті його міркування, /Хоч вони тревали хвилину, забирають йому непотрібно час і що вже треба лаштуватися до спішного повороту на схід. До утечі. Так, до в^чі... Йому, внукови Мономаха, Великому Князеви Київському — перед удільним князиком на Галичі, що не вийшов ще зпід опіки матери! Втікати або — о мир просити. Ні, ні, ні! Сего упокорення не буде! Хочби мав утратити в дорозі всі недобитки військ своїх! І так — се по більшій части не його власні війська. Бо Кияни або застелили поле битви своїми трупами, або лежать тепер по тюрмах Теребовлі як полонені...
— "Тату, тату! Мене — дуже — печуть — рани — мої", застогнав улюблений син його Ігор.
Батькови потемніло в очах і в тій темряві щезли всі небезпеки перед одною, що нагло наповнила його душу: що буде з Ігорем? Присівся біля його лежанки й дрожачим голосом промовив:
— "Цить, сину мій, цить, дитинко моя. Біль перейде, притихне й ти знов будеш такий дужий, як передтим..."
Немов запереченнєм батьківської надії були глибокі стони, що виривалися з грудий раненого. Він жадібно пив воду з посудини, яку при-ложив йому до уст батько.
А батько мав також горячку, може не менше прикру від сина, тільки инакшу: думки бігали йому по мозку щораз скорше, скорше й без-ладнійше. Як тут везти його? думав про раненого сина. І в своїй журбі відчував кождий ступінь коний, що мали нести на розложених ліжниках його дитину. Аж ген далеко, над могутній Дніпер, де колись над його берегами не так хоронили членів княжого роду, а з жінками, не-вольниками й кіньми, з ворожими полоненими...
Здрігнувся. Якась забута картина з давних літ станула йому перед очима. Закрив очі рукою й думав та говорив до себе: Так, так! Скінчилися пляни мої, привернути Київу давний його блеск і значіннє, скінчилися тут, під мурами Теребовлі. Не забезпечив я земель Великого Князівства Київського від заходу, не забезпечу мабуть і від сходу...
Пригадав собі солоденьку грузинську царівну Тамаретту, з якою зараз по відбуттю сього походу мав повінчатися в Київі, щоб опісля при помочі Грузії в два вогні взяти розбишак половецьких. Чи доїду я тепер до Київа, чи може той молокосос заощадить мені клопотів з молодою подругою й дожене де по дорозі — подумав глумливо.
Глянув на піскову клєпсидру, в якій тихо пересипався пісок. Було по півночі. Час рішатися, поробити приготування до — утечі, сказав півголосом і відхилив занавісу шатра та глянув в темну ніч, в яку світло зі шатра кинуло широку смугу світла. В тім світлі побачив — усю сторожу в глибокім сні. Гірко усміхнувся і подумав: "Чому той молокосос тепер не підходить на мій табор? Скорше все те скінчилося-б" і сказавши голосно до себе: "Не дивниця!", крикнув:
— "Сторожа!"
Сторожа зірвалася на рівні ноги. Князь Ізяслав удав, що не бачив, на чім її приловив і приказавши покликати до себе обозного, спустив занавісу шатра. В тій хвилі молодий Ігор дістав кровотоку носом і устами, кілька разів кинувся на лежанці й помер на очах батька.
Ізяслав хвилину стояв як скаменілий, ні один звук не вирвався з його груди. Тільки якийсь тягар почув в ній, немов рапавий камінь. Опісля спокійно відхилив другу занавісу, що лучила його шатро з відділом сина, де тепер спав лікар, Болгарин з роду. Спокійно збудив його й сказав: "Прошу оглянути тіло мого покійного сина".
Перестрашений лікар, старий, поважний чоловік, зі сивою бородою, схопив лямпаду, що світилася, на землі й вбіг до шатрового переділу старого князя. Дрожачими руками оглянув тіло молодого Ігоря й пообтирав мокрою губкою окервавлене лице. Потому докладно вислухав коло серця, потому ще живчик і сказав, очевидно щоб успокоїти батька:
—"Душа його вийшла з полону тіла, й пішла там, ідіже ність болізни, ні печали. Йому там буде ліпше, ніж тобі тут, княже".
Сказавши се, взяв лямпу з рога шатра де її передтим поставив. В тій хвилі лямпа вилетіла йому з рук і розбилася на землі. Від неї занявся ріг щатра; князь спокійно вийшов і спокійно дивився, як палахкотіло дороге накривало. В тім часі його лице дивно мінилося. Виднів у нім то якимсь релігійний захват, то рішучість і завзяттє.