— "Угрів думаю відтягнути двома способами: переговорами
й ударом Византії. В тій ціли висилаю завтра посольство до ви-зантійського цісаря, яке має його повідомити про смерть мого покійного батька та про війну з Ізяславом і зажадати на основі договору цісаря Мануїла з моїм покійним батьком, щоб визан-тійські сили як найскорше перейшли Дунай і вдарили з полудня на Угорщину. Те саме посольство вступить по дорозі до Буди й спробує навязати добрі відносини між мною й угорським королем. Як се вдасться йому, то має дальше їхати до Византії вже без домагань, щоб вона вдарила на Угрів".
— "О се нема страху, щоб шурин Ізяслав не пішов йому на поміч. Я боюся чогось иншого, а саме, щоб він не приказав по дорозі між Будою й Дунаєм зловити ціле наше посольство так, що воно не доїде до Византії".
— "Мабуть ні", відповів князь. "Мій покійний батько говорив мені нераз, що Угри дичіють як тільки вийдуть поза свою землю, але дома вони поводяться по лицарськи. Як тільки з ними відповідно поводитися. А молодий Микулич уміє з ними говорити".
— "А я думаю, що тим лицарям, що ще.так недавно як чорні від бруду чабани переходили нашими степами, нема що вірити".
— "Обережність не зашкодить ніколи, хоч якраз супротив Угрів може вона бути менша, чим супроти старої Византії. Я дам другу грамоту Мирославови Крушині в тайні перед цілим посольством. І якби Угри відібрали від Микулича мою грамоту, то на молодого Крушину не звернуть уваги. А що буде, як Византія не прийде на час, або взагалі не прийде?"
— "Сего не треба боятися. Я знаю цісаря Мануїла. Мусимо лиш о те подбати, щоб він мав час напасти на Угрів. Від посольства, що поїде до Київа, залежить, чи цісар Мануїл матиме час, поспішити нам на поміч".
Тут старий воєвода положив обі руки на своє чоло й помалу запитав:
— "Але кого вислати до Київа? Хто зможе переконати старого Ізяслава, що ми не хочемо тільки зискати на часі? Се трудно буде зробити, дуже трудно. Бо навіть мала дитина знає, як є... А Путятич уміє дивитися й слухати".
Князь також задумався. І тихо стало в кімнаті княжій. Лиш крізь відчинені вікна долітав одностайний шум Дністра. Мовчанку перервав князь словами:
— "Так, се буде дійсно трудне посольство..."
Князь подумав ще хвилю й сказав:
— "Ізяслава переконає тільки такий чоловік, який сам переконаний, що я хочу мира. Такого чоловіка маємо: є ним ігумен Данило".
Старий воєвода положив обі руки на стіл, а морщини його чола вигладилися. Він радісно подивився на молодого любимця свого й промовив:
— "Так. Я не тільки що не міг-би переконати про те київського князя, але не можу навіть зрозуміти, що галицький князь має всего на всего літ двайцять. Ігумен Данило як сотворений на посла до Київа. І тому, що вірить у твоє миролюбіє й тому, що говорить добрі проповіди. А в старих київських церквах добра проповідь ліпше западає в душу, чим у нових галицьких".
— "Що ігумен вірить у моє миролюбє, в тім він навіть не так дуже ошибається", сказав задуманий князь таким голосом, якби говорив до себе. Воєвода видивився на нього, якби хотів замітити: "Знов нерішучість?" Але молодий князь відповів на його здогад:
— "Пропало! Війна буде. А до помочі ігуменови додам Граж-данця й Судиславича. Вони вже дадуть собі раду з дорадниками Ізяслава, як тільки ігумен справиться з ним самим. Гражданець знаменито списуватиме нову хрестну грамоту", з якимсь тяжким віддихом сказав молодий князь. Він почував себе дуже ніяково в тій помотаній сітці дипльоматичних підступів, яку сам починав плести. Та в душі леліяв мрію про мирну працю для сврєї волости й всіх земель нашого народу.
— "Лишається ще тільки одно посольство — до Суздаля", сказав воєвода.
З неохотою відповів князь.
— "Відійде й воно, хоч я волівби обійтися без сеї помочі. Вже важнійше, те, щоб тесть порозумівся в нашій справі з половецькими ханами". Воєвода додумався, що князеви неприємна була згадка про Суздаль ізза несповнення його надії на першого потомка, але не сказав нічого.
Князь запитав ще:
— "Чи сили, якими розпоряджає мій перемиський воєвода, вистарчить на здержаннє ляцьких князів?"
— "Тих голодних князиків? — Зовсім вистарчить. При дрібочці сприту вистарчило-б і війська, що стоять у Ряшеві, Ярославі та Сяноці", відповів старий воєвода, що не любив свого суперника, перемиського воєводи Дмитра Надітича й зовсім неслушно робив натяк на недостачу сприту в нього.
Розпрощалися, й Халдієвич вийшов.
Але вернув з коридора й сказав:
— "Маю ще одну раду для тебе, княже, тільки не знаю, як приймеш її".
— "Кожду твою раду приймаю радо, воєводо", відповів молодий Ярослав, котрому зробилося приємно на думку, що старий воєвода числиться з ним уже майже так само, як з його покійним батьком.
— "Моя рада така, щоб до київського посольства вжити також старого міщанина Рака".
Князь широко розкрив очі.
— "Адже се тайний провідник противного мому батькови міщанства!" сказав.
— "Якраз для того добре було-б синови, ужити його до важного діла й тим позискати".
— "Тим його не позискаємо. Впрочім він не згодиться їхати до Київа".
— "Як не позискаємо, то бодай ослабимо його ворожнечу. Але невиключена річ, що він згодиться їхати: він має в Київі свої склади й тому буде на руку, переїхатися там на княжий кошт. Я сам піду до нього в тій справі, може ще з ігуменом. Тоді мабуть не відмовить".
— "Можеш спробувати".
Від хвилі сеї розмови князя з воєводою війна почала розпускати щораз ширші круги. Воєвода взяв у свої досвідчені руки військові справи, а князь своїм гнучким умом взявся дальше виплітати помотану сіть дипльоматичних заходів.
Наперед взявся до зорганізування посольства до Византії, яке найскорше мало відійти.
Мирослав Крушина вийшов одушевлений з кімнати князя й землі не доступаючи, поспішив до дому. Був такий веселий, якби на ново на світ народився. В його мозку шибали думки веселі як сонішне промінне, одна красша від другої: побачить вічно блакитне небо полудня й море, якого ніколи не бачив і передовсім — Визан-тію, ту Византію, що через ряд століть була мрією всіх князів і вис-щих верств українського народу. Византія мала для нього ще одно, зовсім особисте значіннє: там спочивали тлінні останки його покійного батька, колись дуже заможного купця, що помер там у молодім віці, як Мирославу було літ дванайцять, полишивши молоду вдову й троє діточок, з яких найстарший був Мирослав. Вірителі розхопили тоді великі батьківські склади так, що його матері й рідні остав тільки дім у Галичі й кілька кусників поля та рибний став. Тоді старий князь. Володимир приняв його на свій двір і казав учити тим самим учителям, що вчили молодого Ярослава.