Недалеко від воєводи Халдієвича сідали усе його старі приятелі, мовчаливий боярин Гарбуд, родом з далекого Спиша і боярин Чагрів з вісьмома молодими синами, хлоп в хлопа, як дуби. Старий воєвода любив говорити до нього: "Шкода, що маєш тільки одну дочку, бо забираєш за багато місця на княжих пирах. Якби так кождий боярин мав по вісьмох синів, то прийшло сяб хиба в конюшках їсти!"
— "Мої хлопці і там умілиб собі дати раду!" — відповідав звичайно Чагрів, вдоволений тим, що його здорові сини звертають на себе увагу.
Воєвода, старий бездітний вдовець, часто бував у нього в гостях, а від коли приїхав Руальд, все з молодим Варягом, котрому дуже припала до вподоби думка, оженитися колись з дочкою Чагрова. Халдієвич жартував з ним, мовлячи: "Тут тебе й оженимо, як лише дівчина підросте, а ти навчишся говорити з нею", причім Руальд паленів увесь. "Уважай лише, щоб не робив колись галицькому князеви тілько клопоту своїми синами, що робить боярин Чагрів: вони самі нараз зїдять о заклад цілого оленя", додавав старий, сміючися.
Скрізь на столах стояли квіти в скляних посудинах. У фрамугах вікон пишалися великі грецькі амфори. На стінах порозвішувані дорогі килими, щити і кристалеві чаші на прикріплених підставах. В срібло і золото оправлені роги турів і лосів незвичайної величини надавали тій великій їдальні свобідного вигляду і немов спонукували до розмов про стрілецькі пригоди. Два чудові соколи колисалися на зелізних обручах, привязані до них ланцушками.
Але тепер тільки найбільш запалені мисливі говорили про свої ловецькі пригоди в усіх сторонах краю. Більшість бояр, що наповнила салю, говорила про покійного князя і про війну, про приготування до неї, про сили княжі, боярські й городські, про майбутніх ворогів. Множество плянів єдиноспасаємих подавали собі взаїмно до відома полководці і бояри, причім творилися ріжні кружки, повставали спори.
Коли до салі увійшли княжі стольники та почали розсаджувати учасників пира, лишаючи зазначені для неприсутних місця, гамір уложився. А як уже всі засіли на своїх місцях, дверники отворили головні двері й на салю увійшов молодий князь Ярослав в окруженню найстарших воєводів і боянів з гуслями та— гудців. Всі повставали. Тоді князь обернувся до одинокого святого образа, що висів над ним,— було се весіллє в Кані Галилийській — і відмовив коротку молитву. Потому владика поблагословив присутних і заставлені столи, а князь промовив:
— "Будьте гістьми моїми, як у батька мого бували. В часі пира всім розвяжуться язики, а покищо "кождий гість най їсть", як повідає приказка!"
Всі знов посідали і розпочався пир. Вносили страви за стравами, ріжні варені й печені мясива, варені орябки, жарені слукви й инших птиць, багато овочів і солодощів та множество напитків, особливо питного меду і вин. Час до часу співали бояни свої пісні і грали гудці. З ріж-них частий столів зривалися дотепи і вторували їм веселість, але здержувана з огляду на присутність князя. Бояри мали поважаннє перед "молодиком", як називали його між собою. Вони відчували його великий, образований ум і його проникливість.
Ще пир не дійшов до половини, коли міркувати по стравах і напит-ках, як до салі вступив один дворянин і підійшов до стольника тай щось пошептав йому на вухо. Стольник підійшов до князя і вклонивши-ся, теж тихо говорив щось до нього. Князь, вислухавши його, встав. І всі повставали.
Ярослав сказав до присутних:
— "В важних справах мушу опустити товариство ваше. Пируйте і веселіться без мене, а я, як тільки зможу, загляну ще до вас."
Вийшов, супроводжений поглядами й уклонами бояр, які щораз більше поважали й любили того "молодика."
Щойно тепер воцарилася невязана веселість між учасниками пира. І тревала довший час, особливо між молодшими.
Старші обговорювали дальше воєнні діла та пляни. З них зійшли на останні новини з княжого двора, причім один з дворян запримітив тихо, але так, що половина салі могла його почути, що молода княгиня мабудь уже невдовзі скаже князеви, що породить сина.
— "Чомуж якраз сина?" — запитав якийсь боярин.
— "А ти хотівби, щоб дочку?"
— "Дочку, не дочку, але чому сина?"
Веселість піднималася кругом.
— "А ти думаєш, що то добре, як на світ прийшовби якраз син?" обізвався з боку якийсь старий боярин. "Сини з такого молодого по-дружа рідко бувають вдатні. Он що діється з дітьми Всеволодка, сина Давида Ігоревича, правнука Ярослава Мудрого, що дістав Городненську Волость: має він трьох синів і дві дочки, але всі вони нині-завтра подякують за хліб-сіль сему світу"...
— "Вони вимруть за неспокутуваний гріх свого діда Давида, через котрого князь Василько Теребовельський невинно втратив очі"; докинув знов инший боярин.
Всі слухачі притакнули.
І розмова зійшла на поважнійші справи відпокутування гріхів.
— "Є тепер добра нагода, позбутися тягарів гріховних", замітив боярин Судиславич. "Оден з моїх свояків повернув недавно з хресто-носної виправи і каже, що вже в Византії сам патріярх відпускає гріхи всім учасникам"...
— Повернув? Котрий "загуло з усіх сторін".
— "Мій молодший братанич Іванко Судиславич, що сидить під Перемишлем. Дива розказує про свій поход у Святу Землю".
— "Розкажіть, розкажіть!" загуло з усіх сторін.
— "Вже пять літ минуло від голосної битви хрестоносців під Дамаском, а ми й досі не знаємо, що і як там було, ні навіть як прийшло до того!" докинув якийсь старший боярин з гурта і побожно зітхнув, немовби його гріхи додушували.
Старий Судиславич почав оповідати:
— "Як прийшла до нас вістка, що поґанці назад здобули якийсь там важний город, який мали вже хрестоносці, і що німецький цісар та французький король вибираються відбирати знов той город, вїхала мому братанкови до голови думка... як фіра сіна, що без него там не обійдеться. Що я йому не наговорився: "Чи ти ошалів, кажу? Куди хочеш йти і пощо?"
— "Хочу, каже, йти до Святої Землі з поганцями битися, бо вони Святу Землю засідають!"
— "Пек тобі та осина, кажу! А наша земля яка? Не свята для тебе? А диви, кілько поганців засіло її! Аж під сам Київ підбігають Половці! Та бери коня і добрий меч, збери собі ще трохи таких шибайголов, як ти, і їдь просто свого носа, а все на схід сонця. Тай доїдеш там, де тебе більше треба, чим між тими Греками, що ні Жиди, ні Цигани!..."